Мова й мовлення

ВСТУП

Методичні вказівки призначені для студентів першого курсу заочної форми навчання, які вивчають дисципліну «Українська мова за професійним спрямуванням». Змістом цієї дисципліни передбачено ознайомлення із різними видами ділових документів, набуття студентами навичок їх укладання, засвоєння етикету ділової кореспонденції, розви-ток загальної культури мовлення, що тісно пов’язане з професійною діяльністю студентів.

Метою та завданням методичних вказівок є:

– систематизувати норми сучасної української літературної мови;

– удосконалити знання, уміння та навички щодо оформлення наукових текстів і ділових паперів;

– підвищити рівень культури мовлення за допомогою запропо-нованих текстів та завдань;

Усе це дасть змогу підняти загальний культурний рівень студентів у професійній і науковій сферах.

Методичні вказівки мають таку структуру:

– теми лекцій;

– теми практичних занять;

– теми самостійної роботи;

– тести;

– завдання;

– рекомендована література.

Теми для самостійної роботи студентів передбачають ознайомлення з теоретичним матеріалом щодо особливостей усного та писемного спілкування, культури мовлення, а також правил складання ділових документів.

Під час вивчення курсу особливу увагу слід звернути на такі питання:

– що вивчає курс «Українська мова (за професійним спряму-ванням)»;

– призначення мови у суспільстві;

– що охоплює поняття «національна мова»;

– функції мови, їх суть;

– мова і мислення: взаємозв’язок понять;

– основні тенденції розвитку мови в Україні періоду незалежності;

– статті Конституції України, у яких розглядаються мовні питання;

– нормативно-правові акти, у яких розглядається мовне питання;

– причини неврегульованості мовного питання в Україні;

– основні стилі мови, їх характеристика, жанри, особливості;

– відмінність і схожість усної і писемної форм мови, їх специфіка;

– офіційно-діловий стиль: основні риси, різновиди, функції та форми реалізації;

– основні ознаки сучасної української літературної мови;

– основні норми літературної мови;

– поняття про документ, вимоги до укладання документів;

– документи з низьким рівнем стандартизації;

– документи з високим рівнем стандартизації;

– композиція тексту документа, вимоги до тексту документа;

– логічна послідовність як необхідна ознака мови тексту документа;

– причини помилок у логіці викладу.

У методичних вказівках уміщено рекомендації студентам стосовно виконання завдань та належного їх оформлення.

Після вивчення курсу з дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» студенти повинні вміти: самостійно складати, перекладати й редагувати тексти професійного та ділового спрямування; ефективно використовувати мовні стилістичні й етичні норми усної форми ділового мовлення в межах професійної діяльності.

1. КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

Ключові терміни та поняття: офіційно-діловий стиль, мова професійного спілкування, державна мова, функції мови, стилі мови, жанри офіційно-ділового стилю, різновиди, функції, документ, низький рівень стандартизації, високий рівень стандартизації, трафаретизація, типізація, логічність, плеоназм, тавтологія.

2. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙ

Лекція 1

Роль мови у житті суспільства

1. Мова як суспільне явище. Функції мови.

2. Тенденції розвитку української мови на сучасному етапі. Статус української мови як державної.

3. Офіційно-діловий стиль, основні риси та різновиди, функції та форми реалізації.

4. Загальні вимоги до складання й оформлення документів.

5. Текст – основний елемент документа. Вимоги до тексту документа. Стандартизація тексту ділового документа.

6. Логічна послідовність як необхідна ознака тексту документа. Причини помилок у логіці викладу.

Методичні поради до вивчення теми

Для з’ясування того, яке місце посідає професійне спілкування в мовній системі, слід знати, чим різняться такі поняття, як «мова» й «мовлення», коли і чому виникла мова, як вона розвивається і функціонує, яким чином співвідносяться поняття «національна мова», «національна політика» і «національна культура» та як функціонує національна мова в межах різних стилів і різних форм мовлення (усної і писемної).

Мова й мовлення

Мова як ідеальна система і засіб спілкування. Мовлення як матеріальне явище, результат і процес спілкування та практичне значення знань про специфіку мови і мовлення.

Поняття «мова» й «мовлення» стали розрізняти лише на початку XX століття завдяки відомим лінгвістам – швейцарцю Фердинанду де Соссюру і росіянину Льву Щербі. Проте й нині у повсякденному спілкуванні ці терміни вживаються як синоніми, хоча без з’ясування відмінностей між ними неможливо усвідомити систему будь-якої мови (морфології і синтаксису або методики викладання іноземних мов). Зрештою, це формує поверхове уявлення про граматику як науку, що вивчає правила написання слів (можна подумати, що без писемної форми мовлення граматики не існувало!), а вивчення мови зводиться до запам’ятовування багатьох визначень і винятків, які практично не сприяють логічному і правильному спілкуванню ані в усній, ані в писемній формах. Помилки стають постійним явищем, мова перетворюється в невизначену абстракцію, а мовлення – у збіднілий іпсихологічно напружений процес із запізнілою реакцією на ситуацію або відсутністю цієї реакції взагалі.

Отже, мова й мовлення – поняття близькі, але не тотожні.

Мова – це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, моделей речень тощо), яка існує поза часом і простором. Це певний код, шифр, відомий усім представникам мовного колективу незалежно від їх віку, статі, тембру голосу або місця проживання.

Коли з’являється необхідність, цей код приводиться в дію і матеріалізується в окремому акті говоріння, тобто в мовленні.

Таким чином, якщо мова – це тільки засіб спілкування, то мовлення – сам процес і результат спілкування, який відбувається в певній аудиторії і в певних часових межах, матеріалізуючись у звуках, інтонації, жестах і міміці (останнє характерне для глухонімих) або буквах і розділових знаках (чи в інших технічних засобах). Мову людина може відчути тільки через мовлення, бо мовлення – це мова в дії. Мова однакова для всіх членів певного мовного колективу, а мовлення завжди індивідуальне – воно реалізується в безлічі варіантів і ситуацій.

Розрізнення таких базових понять, як «мова» й «мовлення», дає змогу по-новому подивитися на практику мовної підготовки. Так, в узвичаєній традиції підмет і присудок (категорії синтаксису) ототожнюються з іменником і дієсловом (категорії морфології), які відповідають на запитання хто?, що? або що робити?, що зробити?. За такого підходу в реченні Боротися – значить жити немає підмета, а в реченні Заходи до річниці Перемоги на завершенні немає присудка. Незрозумілим здається і написання слів разом чи окремо в реченнях типу Ми працювали вночі (коли?)або В ночі, темній і туманній, ішли батальйони (коли?, у чому?).

Насправді слід пам’ятати про те, що синтаксис не цікавить визначення частин мови. Він вивчає не окремі слова, а словосполучення й речення, орієнтуючись на їх значення під час спілкування (одиниці мовлення). Для синтаксису головні члени речення не можуть відповідати на запитання, оскільки вони не залежать один від одного або від інших членів речення і виражають основне значення: підмет – це головне, про що йдеться (тема речення), а присудок – те головне, що ми дізналися про підмет (ідея речення). Ось чому поза контекстом слова в наведених прикладах можуть бути об’єднаними в одну частину мови (боротися, жити – дієслова; заходи, на завершенні – іменники), розрізнюючись принципово як одиниці мовлення (боротися; заходи – підмети, а жити; на завершенні – присудки) і, навпаки, бути різними у формальній площині мови (коли? вночі – прислівник, у чому? в ночі – іменник із прийменником), але мати одне значення в синтаксисі (обставини часу).

Отже, правильне мовлення, якщо людина чує його ще з дитинства, формує і глибину мовних знань, але недбале ставлення до вивчення мовної системи (фонетики, граматики, лексики) зрештою призводить до помилок в усній і писемній формах спілкування. При цьому неабиякого значення набувають питання про походження та функціонування мови взагалі й української національної мови зокрема, а також про специфіку різних форм мовлення в конкретних сферах людського спілкування.

Лекція 2

Спілкування як інструмент професійної діяльності

1. Функціонування усної і писемної форм мовлення.

2. Публічний виступ як важливий засіб комунікації переконання. Підготовка до виступу.

3. Лексичні норми офіційно-ділового та наукового стилів.

4. Термінологічна лексика.

5. Запозичення як спосіб утворення термінів в українській мові.

Методичні поради до вивчення теми

Вивчаючи цю тему, необхідно з’ясувати умови та причини виникнення усної (безпосередньої) і писемної (опосередкованої) форм мовлення. Критерії розрізнення форм мовлення (за походженням, за виражальними засобами, за основними одиницями, за сприйманням, за функціонуванням).

Характеристика усної і писемної форм мовлення

Більшість сучасних мов існує у двох формах: усній і писемній. Усна форма мовлення виникла на початковому етапі розвитку людства разом з практичною потребою людей безпосередньо обмінюватися думками у процесі трудової діяльності. Це мало величезний вплив на розвиток мислення людства: дало змогу набувати знання не тільки за допомогою власного досвіду, але й досвіду співрозмовників. Кількість інформації, знань ставала дедалі більшою, а безпосередня форма спілкування вже не могла задовольнити потреби суспільства в їх збереженні та збагаченні. Виникла об’єктивна необхідність у появі іншої, опосередкованої форми спілкування – писемної. Ця форма дозволяла передавати інформацію в будь-який час і на будь-яку відстань. На основі писемної форми мовлення виникла й почала розвиватися літературна мова.

Усна і писемна форми мовлення мають свої особливості й розрізняються за такими ознаками:

За походженням. Усна форма мовлення первинна, а писемна – вторинна і в історичному контексті, і з погляду конкретної ситуації, бо в будь-яких випадках думка спочатку формується усно.

За сприйманням. Усна форма мовлення сприймається на слух (крім жестів і міміки, які сприймаються зором та підсилюють можливості безпосереднього спілкування на відміну від технічно відтвореної картини діалогу в аудіо- чи відеозаписі), а писемна – тільки зором.

За виражальними засобами. Усна форма мовлення матеріалізується у звуках, жестах, міміці, паузах, інтонації, а писемна – у буквах і розділових знаках, які компенсують на письмі можливості більшості виражальних засобів усної форми (жестів, міміки, пауз, інтонації). Ось чому розділові знаки мають розгалужену систему, а пунктуаційні помилки, особливо в діловому й науковому стилях, неприпустимі, оскільки у сучасному житті невербальні засоби комунікації досить часто відіграють вирішальну роль у передачі інформації.

За основними одиницями. Основною одиницею усної форми мовлення є висловлювання, а писемної – текст, бо саме висловлювання й текст (а не слова чи речення), об’єднуючись із виражальними засобами, надають інформацію під час спілкування.

За функціонуванням. Усна і писемна форми мовлення, маючи принципово різні джерела походження й різні можливості реалізації основної мети (бути засобом спілкування), різняться й ситуаціями, в яких можливе їх функціонування.

По-перше, усна форма мовлення існує тільки в ситуаціях діалогу чи полілогу (навіть в умовах внутрішнього театрального чи екзаменаційного монологу, де йде психологічно напружений і ситуативно зумовлений діалог із глядачем чи викладачем), а писемна – монологічна.

По-друге, усна форма мовлення завжди ситуативна, непідготовлена, спонтанна, обмежена в часі й просторі, не піддається дублюванню та відтворенню. Ось чому при усній формі мовлення практично виграє завжди той, хто веде діалог активно, примушуючи співрозмовника йти у фарватері активної особистості (цим «золотим» правилом здебільшого користуються керівники у розмові з підлеглими).

Щодо писемної мови, то, оскільки у процесі її реалізації в умовах монологу є час для підготовки тексту й відшліфовування думки, вона завжди контекстуальна (тут усе залежить не від непередбаченої ситуації діалогу, а від попередньо продуманої структури речення, абзацу чи частини тексту), регламентована, переконлива, послідовна й має практично безмежні можливості щодо збереження інформації в часі та її поширення у просторі. Усе це забезпечує їй можливість дублювання й відтворення в усному мовленні.

По-третє, усна форма революційна, а писемна – консервативна. Ось чому реформи в орфографії слід проводити обережно – постійний і непродуманий перегляд правил написання слів унеможливлює точну передачу знань наступним поколінням.

По-четверте, діалогічність, ситуативність і революційність усної форми зумовлює недбалість у її граматичному й стильовому оформленні, чого не можна допустити в писемній формі мовлення. У процесі професійного спілкування, яке здебільшого відбувається в писемному контексті, слід неухильно дотримуватися чинних норм граматики, орфографії й пунктуації і враховувати чітку диференціацію за стилями, розуміючи, які мовні засоби доцільніше вжити в кожному з них.

Стилі мовлення. Характеристика наукового та офіційно-ділового стилів. Визначення стилю. Загальна характеристика жанрів і мовних засобів наукового та ділового стилів залежно від складності, мети мовця й характеру впливу на аудиторію. Визначення ділового стилю та вимоги до його мови: об’єктивність, логічна послідовність, переконливість, доказовість, уніфікація та стандартизація, ясність викладу й точність опису. Практичне застосування знань про походження та специфіку стилів у сучасному суспільстві.

Стилі – це функціональні різновиди загальнонаціональної мови, які різняться типовими мовними засобами залежно від сфери людського спілкування.

У мовній практиці виділяють, зазвичай, п’ять стилів: розмовний (або розмовно-побутовий), публіцистичний, науковий, діловий (або офіційно-діловий) і художній (або художньої літератури).

Науковий стиль реалізує передусім мислетвірну й номінативну функції мови. Це стиль наукових праць із різних галузей науки й техніки, виробничого й господарського життя, навчальної літератури, науково-популярних видань, який характеризується широким використанням абстрактних понять, наукових і технічних термінів, номенклатурних назв. Оскільки він обслуговує професійно-наукову сферу, основною метою науковця є об’єктивний, зрозумілий, доказовий, точний і неупе-реджений виклад інформації, що має впливати не на почуття, а на розум і свідомість читача.

3. ЗМІСТ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ