Етапи розвитку менеджменту

В історії менеджменту можна виокремити шість основних етапів його розвитку: розвиток науки про управління людьми в процесі виробництва; формування управлінських механізмів на засадах розвитку людських стосунків; побудова систем управління, орієнтованих на ринок; активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх в управлінські рішення; формування системних і ситуаційних підходів; комп’ютеризація управлінських процесів.

І. Розвиток науки про управління людьми в процесі виробництва. Цей етап характеризується підвищенням ефективності організації шляхом удосконалення виробничих процесів та операцій. На цьому етапі менеджерів цікавлять технічні підходи, які охоплюють не лише машини, станки, обладнання, всі види технологій, а й управлінські знання, організаційні структури, методи виробничого планування, способи розташування робочих місць, прийоми та навички роботи, механізми забезпечення підвищення кваліфікації та підготовки робочої сили. Цей етап характеризується розвитком школи наукового управління, «фордизму», класичної (адміністративної) школи управління та ін.

Школа наукового управління (1885—1920 рр.). В її основі роботи Фредеріка-Вінслоу Тейлора (1856—1915), Френка Гілбрета (1868—1924) і Ліліан Гілбрет (1878—1972) та ін. Вони займалися дослідженням на рівні організації, продукуванням виробничого менеджменту. Ф.-В. Тейлор і подружжя Гілбрет, які починали свою кар’єру робітниками, займалися спостереженнями, замірами і аналізом операцій ручної праці, стимулюванням трудової активності, нормуванням праці тощо. Завдяки концепції наукового управління менеджмент був визнаний самостійною галуззю наукових досліджень.

У працях «Управління фабрикою» (1903) та «Принципи наукового менеджменту» (1911) Ф.-В. Тейлор розробив комплекс методів наукового організування праці, що базувалися на засадах хронометражу, стандартизації прийомів і знарядь праці. Його основоположні принципи ґрунтуються на такому твердженні: «…якщо я на науковій основі відберу людей, на науковій основі їх підготую, надам їм дієві стимули та поєднаю роботу і людину, тоді я зможу отримати сукупну продуктивність, яка буде перевищувати внесок, зроблений індивідуальним працівником». Принципи наукового управління Ф.-В. Тейлора подано на рис. 1.3.

Заслуга Ф.-В. Тейлора як засновника школи «наукового управління» полягає в тому, що він розробив методологічні основи нормування праці, стандартизував трудові операції, запровадив наукові методи підбору, розстановки і стимулювання працівників.

Школа «фордизму» (1899—1945 рр.). Її засновник Генрі Форд (1863—1947) розробив теорію, в основу якої покладено ідею потоково-масового виробництва. Систему управління, що ґрунтується на цій теорії, було названо «терором машини». Г. Форд спершу працював менеджером Детройтської автомобільної компанії, а потім, ставши її власником, сформував механізми чіткого контролю і планування, ефективного мотивування, конвеєрного складання, безперервних технологічних процесів, інноваційного розвитку, активного адміністрування.

Класична (адміністративна) школа управління (1920—1950 рр.). Основні її напрацювання стосуються ролі та функцій менеджерів. Започаткована Анрі Файолем (1841—1925), якого вважають «батьком» менеджменту. Він поділив процес управління на 5 основних функцій: планування, організування, розпорядництво, координування та контролювання. На основі його розробок у 20-х роках ХХ ст. було сформульовано поняття «організаційна структура управління підприємством» (система взаємозв’язків, неперервних взаємопов’язаних дій – функцій менеджменту).

А. Файоль сформулював 14 принципів менеджменту: поділ праці, повноваження і відповідальність, дисципліна, єдиновладдя, єдність напряму діяльності, підпорядкування особистих інтересів загальним, винагорода персоналу, централізація, ієрархія управління, порядок, справедливість, стабільність робочого місця, ініціатива, корпоративний дух.
Цією школою було вперше розроблено теоретичні засади менеджменту і визначено пріоритетну роль менеджера як керівника та організатора.

ІІ. Формування управлінських механізмів на засадах розвитку людських стосунків. Цей етап пов’язаний із визнанням людини пріоритетним фактором виробничо-господарської діяльності; зосередженням уваги на соціальних аспектах, які охоплювали різноманітні форми морального та матеріального стимулювання працівників, стилі управління, участь працівників у процесі прийняття управлінських рішень, організаційну культуру, можливості кар’єри та просування за службовою ієрархією. На цьому етапі сформувалися дві основні школи: людських стосунків та поведінських наук.

Школа людських стосунків (1930—1950 рр.). Засновниками її є Мері-Паркер Фолліт (1868—1933) та Джордж-Елтон Мейо (1880—1949). М.-П. Фолліт першою почала трактувати менеджмент як «забезпечення виконання робіт з допомогою інших осіб». Представники цієї школи рекомендували здійснювати управління людьми шляхом впливу безпосередніх керівників на підлеглих, консультацій з працівниками, забезпечення широких можливостей спілкування на роботі. Вони виходили з того, що уважне ставлення до людей значно підвищує продуктивність праці. На відміну від попередніх шкіл, в яких переважала турбота про виробництво, у цій школі головну увагу зосереджували на турботі про людину, тобто на вдосконаленні діяльності організації за рахунок підвищення ефективності її трудових ресурсів.

Школа поведінських наук (з 1950 р. до сьогодення). Сформувалася вона завдяки напрацюванням Кріса Арджириса (1925 р. н.), Ренсона Лайкерта, Дугласа Мак-Грегора (1906—1964), Фредеріка Герцберга (1923 р. н.) та інших учених-біхевіористів (англ. behaviour — поведінка). Основу її становлять методи налагодження міжособистісних стосунків, підвищення ефективності людських ресурсів, формування колективів за психологічною сумісністю тощо.

ІІІ. Побудова систем управління, орієнтованих на ринок (з другої половини ХХ ст.). Однією з передумов формування цього етапу було виникнення на підприємствах проблем перевиробництва, спричинених незабезпеченим попитом. Системи управління людьми, створені орієнтованими на ринок управлінськими школами, почали застосовувати маркетингові концепції. Тобто планування виробничої і реалізаційної діяльності, організування діяльності та підбір відповідних кадрів, формування систем матеріального і нематеріального стимулювання, контролювання та регулювання на всіх етапах процесу управління почали здійснювати відповідно до вимог ринку (попиту, пропозиції, конкуренції, умов збуту, цільових сегментів ринку тощо).

На сучасному етапі маркетинг розглядають як діяльність, спрямовану на створення попиту, досягнення цілей підприємства завдяки максимальному задоволенню потреб споживачів. Маркетингова діяльність охоплює дослідження ринку (конкурентного середовища, поведінки споживачів), аналіз і оцінювання маркетингових можливостей підприємства, сегментацію ринку і вибір його цільових сегментів, позиціювання товару на ринку тощо, а також розроблення маркетингового комплексу (засобів маркетингу, які підприємство використовує для впливу на цільовий ринок, щоб домогтися бажаного реагування). Складовими маркетингового комплексу є товар, методи його розповсюдження та ціна, маркетингові комунікації (реклама, паблік рілейшнз), стимулювання збуту (знижки, розпродажі, лотереї).

ІV. Активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх в управлінські рішення (середина ХХ ст. — до наших днів). Особливість етапу полягає в широкому застосуванні в менеджменті математики. У той період в Англії сформувалася школа науки управління (кількісного підходу). До цього спонукав пошук під час Другої світової війни шляхів і методів боротьби з німецькими масовими повітряними ударами, підводним німецьким флотом, а також висадка союзників у Європі. Основою школи є дослідження моделей (форм відображення реальності) й операцій. Після створення моделей змінним величинам надаються кількісні значення. Особливу роль при цьому відведено технічному та програмному забезпеченню.

Представники цієї школи розглядають управління як логічний процес, що може бути виражений у математичній формі. Розроблення концепцій управління ґрунтується на застосуванні математичного апарату, з допомогою якого досягається інтеграція математичного аналізу та суб’єктивних рішень менеджера. Формалізація управлінських функцій зумовила необхідність перегляду структурних елементів організації (служб обліку, маркетингу, планування тощо). З’явилися такі елементи внутріфірмового управління, як імітаційні моделі рішень, методи аналізу в умовах невизначеності, математичне забезпечення оцінки багатоцільових управлінських рішень тощо.

Представники цієї школи рекомендували здійснювати управління людьми шляхом впливу безпосередніх керівників на підлеглих, консультацій з працівниками, забезпечення широких можливостей спілкування на роботі. Вони виходили з того, що уважне ставлення до людей значно підвищує продуктивність праці. На відміну від попередніх шкіл, в яких переважала турбота про виробництво, у цій школі головну увагу зосереджували на турботі про людину, тобто на вдосконаленні діяльності організації за рахунок підвищення ефективності її трудових ресурсів.

Школа поведінських наук (з 1950 р. до сьогодення). Сформувалася вона завдяки напрацюванням Кріса Арджириса (1925 р. н.), Ренсона Лайкерта, Дугласа Мак-Грегора (1906—1964), Фредеріка Герцберга (1923 р. н.) та інших учених-біхевіористів (англ. behaviour — поведінка). Основу її становлять методи налагодження міжособистісних стосунків, підвищення ефективності людських ресурсів, формування колективів за психологічною сумісністю тощо.

V. Формування системних і ситуаційних підходів у менеджменті. Розпочався цей етап із розгляду організації як системи, діяльність якої постійно залежить від різноманітних обставин, що змінюються. В основі системного підходу — використання теорії систем, яка у менеджменті сформульована наприкінці 50-х років ХХ ст.

Система — сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів, метою якої є досягнення певних цілей і яка ґрунтується на принципах самоорганізування, синергії і розвитку.

Будь-яку систему характеризують такі ознаки:

1) цілісність — сукупність елементів, що становлять певне ціле, яке має загальні властивості і власну поведінку;

2) елементність — система як цілісний об’єкт складається із елементів, кожен з яких також може розглядатись як система і поділятись (містити інші елементи); межа поділу системи залежить від її масштабу і завдань її дослідження;

3) ієрархічність – підпорядкування елементів системи, тобто кожна система є сукупністю елементів, пов’язаних відносинами підпорядкування;

4) ізольованість – елементи системи і зв’язки між ними можна відокремити певною мірою від навколишнього середовища і розглядати їх ізольовано. Як правило, система взаємодіє із зовнішнім середовищем через входи і виходи;

5) множинність – кожному елементу системи притаманні певний стан, властивості, поведінка, які відрізняються від стану, властивостей і поведінки інших елементів;

6) цілеспрямованість існування – залежно від проблем, завдань, сфери існування елементи, що формують систему, мають свою мету, яка обумовлює їх поведінку і спосіб існування;

7) емерджентність (англ. emergence – виникнення, поява нового) – кожен елемент системи характеризується певними автономними властивостями. Оскільки в межах системи елементи і їх властивості взаємодіють, то систему як об’єкт можна розглядати і як елемент системи вищого порядку.

Емерджентність полягає у тому, що властивість системи як цілого не рівноцінна сумі властивостей її елементів. У системі з’являються нові властивості, характерні лише для неї як для цілого.
Усі організації (об’єкти управління) є відкритими системами, які складаються з таких елементів: структура, завдання, технологія, люди, цілі, ресурси. За способом організування системи бувають закритими (мають фіксовані жорсткі умови, не залежать від навколишнього середовища) і відкритими (взаємодіють із зовнішнім середовищем).

Відособлені частини систем утворюють підсистеми (цехи, відділи тощо). Цей поділ може поглиблюватися. Для повноти картини і оптимальності висновків слід вивчати всі підсистеми організації (технічну, економічну, соціальну та ін.). Графічне зображення організації як відкритої системи наведено на рис. 1.4.

Найвагоміший внесок у розвиток системного підходу зробили Честер Бернард (1886—1961), який розглядав організацію як соціальну систему; Пітер Друкер (1909 р. н.), який зосереджував увагу на ролі професіоналізму менеджера, самоуправлінні, організаційній спрямованості тощо; автори моделі Мак-Кінзі «7-S» — Томас Пітерс (1942 р. н.) і Роберт Вотерман.
Подальші розробки П. Друкера, Р. Девіса, Л. Ньюмена, Д. Міллера та інших дослідників стали основою «емпіричної» школи менеджменту, метою якої є вивчення змісту праці та функцій керівників, централізації та децентралізації в управлінні, делегування повноважень і відповідальності, умов застосування цільового управління.

Сформований у 60-ті роки ХХ ст. ситуаційний підхід спрямований на підбір прийомів менеджменту для розв’язання конкретних управлінських ситуацій з метою досягнення цілей організації.

Поняття «ситуаційне управління» було запроваджене в дослідженнях американських вчених. Практична спрямованість досліджень ситуаційного управління була пов’язана з навчанням менеджерів методів аналізу проблем, орієнтацією персоналу на пристосування структур управління до умов, у яких постійно змінюються характеристики середовища. Результатом цих досліджень є висновок про те, що форми, методи та стилі управління повинні змінюватись залежно від умов діяльності підприємства. Спершу ситуаційний підхід використовувався як специфічний напрям у вивченні закономірностей поведінки технічних детермінованих систем, а через деякий час і в управлінських цілях. При цьому менеджер повинен: знати процес управління, особливості індивідуальної та групової поведінки, процедури системного аналізу, методи планування, організування, мотивування, контролювання і регулювання, кількісні методи прийняття рішень; вміти оцінювати переваги і недоліки; правильно оцінювати фактори, які відіграють найважливішу роль у конкретній ситуації, та ефект від змінних величин; обирати прийоми менеджменту, застосування яких матиме найменший негативний ефект.

Теорія управління найповніше обґрунтована в працях Джоан Вудворд (1916—1971), Джеймса Томпсона (1920—1973), Пола Лоуренса (1922 р. н.), Джона Гелбрейта (1908 р. н.), Тома Бернса (1913 р. н.) та ін., чиї міркування передували ідеям «дослідження операцій», «моделювання», «організаційної поведінки».

VI. Комп’ютеризація управлінських процесів (з 80-х років ХХ ст.). Передумовою формування цього етапу є розвиток інформаційних і комп’ютерних систем та інформаційних технологій. Характерна особливість використання сучасних засобів обчислювальної техніки — застосування мережевого оброблення даних, що забезпечує ефективне колективне використання обчислювальних та інформаційних ресурсів, поліпшення комунікацій, обміну інформацією, створює умови для функціонування розподілених систем оброблення даних. У межах компанії, фірми, підприємства функціонують локальні мережі, які забезпечують інформаційний обмін між працівниками організації. Регіональні (територіальні) мережі утворюються на регіональному або державному рівні й призначені для надання в режимі реального часу інформаційно-обчислювальних ресурсів значно віддаленим один від одного абонентам.

Нині у світі зареєстровано понад 200 глобальних мереж, з них 54 – у США, 16 – у Японії. Найпоширеніша глобальна мережа – Internet, користувачі якої отримують інформацію з усього світу, мають доступ до звітів різних корпорацій та фірм, можуть користуватися статистичними даними більшості країн світу, регіонів, працювати з бібліотечними фондами та звітами науково-дослідних інститутів тощо. На сьогодні підприємство може використовувати широкий спектр спеціалізованого програмного забезпечення для управління своєю діяльністю. Усю програмну продукцію щодо інтегрованих систем управління залежно від обсягу охоплення управлінських функцій іноземні фахівці об’єднують у такі класи:

- MRP (Manufacturing Requirements Planning): управління виробництвом;

- MRP II (Manufacturing Resource Planning): бізнес-планування, планування попиту, реалізації, виробництва, потреби у матеріальних ресурсах, виробничих потужностях, управління замовленнями клієнтів, оцінювання виконання;

- ERP (Enterprise Resource Planning): управління усіма видами ресурсів підприємства, а також аналіз, моделювання, прийняття управлінських рішень (цей стандарт трансформував систему MRP II і поповнився такими функціональними модулями, як прогнозування попиту, управління проектами, витратами, складами, опрацюванням технологічної інформації тощо);

- ERP II (Enterprise Resource and Relationship Planning): управління відносинами підприємства з постачальниками, замовниками, партнерами тощо;

- S-MES (Standartised Manufacturing Executions System): контролювання стану і розподілу ресурсів, диспетчеризація виробничих процесів, збір і оброблення даних, управління виробничими процесами, планування і супровід виробництва, управління якістю продукції, аналіз продуктивності, складання графіків робіт, формування системи документообігу, управління персоналом, управління виробничими фондами тощо.

Усі інтегровані управлінські системи сприяють упорядкуванню виробничих процесів, мінімізації втрат часу за всіма операціями, зниженню браку, спрощенню документообігу тощо. Такі системи є дорогими, мають низький рівень адаптивності, потребують немало часу для впровадження, налагодження, тестування та навчання користувачів.

На російському та українському ринках використовується управлінська система «Галактика», сформована на засадах концепції MRP II, яка забезпечує планування масового, серійного, індивідуального виробництва; єдиний механізм планування збуту, виробництва і постачання; довготермінове і оперативне планування; консолідацію і декомпозицію планів; реєстрацію фактів виконання за товарно-супровідними документами; автоматичне порівняння планових і фактичних показників з розрахунком відхилень; довільне планування часових періодів; різноманітне відображення планів; наскрізне перепланування при зміні попиту чи стану виробництва. Ця програмна система може бути адаптована до сфер і видів діяльності.

Підприємства, які працюють у різних сферах національної економіки, використовують також спеціалізований програмний продукт «ДИСК: універсальна облікова система + ФП + ПП».

Відповідно до започаткованого компанією Suntop Media рейтингу найбільш визнаними у світі сучасними теоретиками менеджменту (основні критерії: оригінальність і практичність ідей, стиль їх втілення, активність поширення, значення для ділової практики, міжнародний масштаб, фундаментальність досліджень та ін.) вважають П. Друкера, М. Портера, Б. Гейтса, К.-К. Прахалада, Т. Пітерса, Дж. Велча, Дж. Колінза, Ф. Котлера, Г. Мінцберга, К. Нордстрема, Й. Риддерстрале.

Розвиток менеджменту як науки був зумовлений об’єктивними перетвореннями в усіх сферах суспільства. Поява великого машинного виробництва, розвиток техніки і технології, нарощення масштабів виробничо-господарської діяльності сприяли формуванню науково обґрунтованих підходів до планування, організування, стимулювання, контролювання і регулювання діяльності організацій, до інформаційного забезпечення, прийняття управлінських рішень.

Розвиток управлінської науки в Україні

В Україні управлінська наука протягом тривалого часу розвивалася в межах концепцій, які домінували в СРСР. Попри те, що науково-пошукові дослідження були спрямовані на вдосконалення адміністративно-командної системи, все ж вдалось нагромадити значний досвід у галузі управління.
Розвиток управлінської науки в Україні протягом радянського і пострадянського періоду охоплює вісім чітко окреслених періодів, кожен з яких характеризується певними особливостями.

1. Жовтень 1917 р. – березень 1921 р. Основне завдання — розроблення форм і методів державного централізованого управління виробництвом, обґрунтування принципів централізму, організаційних методів управління, адміністрування і державного регулювання.

2. Квітень 1921 р. – 1928 р. Особливостями цього періоду було вдосконалення адміністративного управління виробництвом, спроба застосування госпрозрахунку як основи економічних методів управління, формальне вивчення можливостей участі працівників в управлінні.

3. 1929-1945 рр. Пов’язаний з організуванням індустріальної бази суспільного виробництва, удосконаленням структур управління, методів добору й підготовки кадрів, планування та організуванням виробництва.

4. 1946-1965 рр. Цей період характеризується пошуком нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спробою переходу до територіальної та територіально-галузевої системи управління, що призвело до поглиблення адміністрування.

5. 1965-1975 рр. У цей час було здійснено спробу проведення господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Однак вони виявилися безуспішними, підтвердивши неефективність реформ у межах адміністративно-командної системи.

6. 1975-1988 рр. Період характеризувався усвідомленням неможливості реформування адміністративно-командної системи, що склалася в економіці СРСР. Підтверджено необхідність радикальної зміни економічних відносин, корінних економічних реформ.

7. 1985-1991 рр. Особливістю його є проведення економічних реформ, трансформація економічної системи. З огляду на суттєві ознаки управлінських дій та економічних процесів у цьому періоді виділяють п’ять етапів:

1) робота підприємств за першою моделлю господарського розрахунку, побудованою на нормативному розподілі прибутку;

2) застосування другої моделі господарського розрахунку, побудованої на нормативному розподілі доходу; розвиток орендних відносин;

3) упровадження прогресивних форм організування праці, посилення кооперативного руху, розширення економічної свободи;

4) упровадження територіального госпрозрахунку на всіх рівнях управління;

5) початок і розвиток ринкових реформ (охоплює події, пов’язані з реформуванням національної економіки України).

8. 1992 р. – сьогодення. Цей період характеризується поглибленням та розвитком ринкових реформ на засадах ефективного використання приватної власності, сучасної грошової системи, конкурентоспроможних технологій та методів виробництва, маркетингових і логістичних механізмів, прогресивних систем менеджменту.

У розвиток управлінської науки істотний внесок зробили такі українські вчені, як Остап Терлецький (1850-1902), Михайло Павлик (1896-1977), Михайло Драгоманов (1841-1895), Микола Зібер (1844-1888), Сергій Подолинський (1850-1891), Михайло Туган-Барановський (1865-1919), Іван Вернадський (1821-1884), Григорій Цехановецький (1833-1898), Костянтин Воблий (1876-1947) та ін.

На сьогодні над проблемами менеджменту в Україні працюють О. Амоша, В. Геєць, Л. Бойченко, В. Герасимчук, В. Голиков, І. Іванова, Г. Козлова, А. Кредісов, М. Мартиненко, М. Мізюк, Г. Попов, В. Родченко, С. Соболь, Н. Тарнавська, Н. Ушакова, Ф. Хміль, А. Шегда, В. Шинкаренко, В. Яцура та ін. На базі окремих навчальних закладів (Національний університет «Львівська політехніка», Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Київський національний торговельно-економічний університет та ін.) сформувалися наукові школи менеджменту.

Сучасна модель менеджменту в Україні формується на засадах дослідження еволюції управлінської науки, узагальнення досвіду розвинутих країн світу, глибинних традицій управлінської діяльності в українських організаціях, починаючи з княжих часів. Розвиток українського менеджменту відбувається в руслі трансформаційних процесів в економіці України на сучасному етапі.