Інвективна лексика і фраземіка

Інвектива - це образливе слово, лайка, словесний випад. Інвективна лексика (грубі, вульгарні слова) і фраземіка (грубі, вульгарні вислови) є в усіх мовах, очевидно, за винятком штучних. Ці одиниці потрібні мовцям у стані афекту – короткочасного сильного переживання: гніву, люті, відчаю, раптової бурхливої радості тощо, коли в критичних умовах людина неспроможна знайти вихід із ситуації.

Лайка, за твердженням сучасних американських учених, допомагає людині«випустити пару», психічно розвантажитись, уникнути стресу. А понад сто років тому англійський медичний журнал писав, що «той, хто перший на світі вилаяв свого одноплемінника замість того, щоб, не кажучи поганого слова, розчерепити йому толову, тим самим заклав основи нашої цивілізації». Отже, інвективи стали замінниками виявів фізичної агресивності. Правда, є культури, наприклад японська, в яких таку ж функцію виконують «вишукані правила етикету».

Оскільки інвективи, як і формули ввічливості, є засобом суспільства дати собі раду «з антигромадськими тенденціями, що прориваються назовні», то з цього робиться висновок, що мовленнєвий антиетикет не поступається за своєю суспільною користю етикетові.

Інвективи, безперечно, менше зло, ніж фізична агресія. Але вони теж мають антигромадський характер, і тому за словесну образу честі й гідності карали, а в багатьох суспільствах і тепер карають не набагато легше, ніж за фізичне насильство. «У Німеччині, – застерігає один із «дорожних кодексів» для автомандрівників, – можуть притягти до відповідальності за лайку та образливі жести». По-друге, інвективи вживаються – до і того ж значно частіше – і тоді, коли для фізичної агресії немає жодних підстав. Нарешті, в культурах типу японської категорія ввічливості цілковито орієнтована на співрозмовника, але водночас вона є засобом вираження гідності адресанта, отже, вживати інвективи означало б «утратити лице», принизити власну гідність, показати себе невігласом».

Інвективи вживаються не тільки й не стільки як психотерапевтичний засіб. Лайка, зазначає німецька дослідниця Карін Бюхле, стала «невід'ємною частиною людського спілкування», «повноправною складовою повсякденної культури». Особливо спонукають до неї закриті приміщення: кабіна чи салон автомобіля, кімната з телевізором, зал засідань парламенту тощо. Лайливі, вульгарні, брутальні слова вживаються без особливої на те причини, навіть не для словесного епатажу, а просто так – для заповнення пауз між словами, для «зв'язку слів», аби «прикрасити» мовлення. Це вже не замінник фізичної агресії, не засіб проти стресу, а звичка чи, можливо, вимога душі, що нагадує потребу алкоголіка регулярно «дозаправлятися» спиртним. Як існує нікотинна, алкогольна, наркотична залежність, так, виявляється, є вульгарномовна залежність.

Суттєва деталь: коли людина лається в стані афекту, коли лайка є виявом «словесної агресії» тощо, то це супроводжується посиленням гучності голосу, прискоренням або, навпаки, вповільненням темпу, зміною тембру та іншими відхиленнями від нормального, звичайного мовлення. Коли ж інвективи вживаються просто як словесні «прикраси», за звичкою, то фонетично таке мовлення нічим не відрізняється від безінвективного. Мабуть, саме тому деякі короткі вульгарні слова російської мови на Заході називають російськими артиклями. (У російській мові артиклів немає, але чимало мовців уживають певні вульгарні слова з такою ж частотою, як англійці, французи, німці свої артиклі).

Інвективна лексика і фраземіка стали атрибутом і українського мовлення. Це явище в Україні - породження новітніх часів, тому що в українських традиціях не було вживання брудних слів і лайок для «плавності» мовлення, його «орнаментування» і т.п.

Турецький мандрівник Елія Челебі, який на початку другої половини XVIII століття побував в Україні, згодом писав, що українська мова всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська. Проте у цій «всеосяжній» мові йому вдалося знайти й записати аж чотири (!) лайливі вирази: дідько; свиня; чорт; щезни, собако! Ці ж слова в основному фігурують і в знаменитому листі запорожців до турецького султана Ахмета ІІІ. Український звичай вимагав заміняти вульгаризми іншими словами:

За цим словом, вражі турки,

Поцілуйте десь там нас!

С.Руданський

Це спостерігається і в наш час, наприклад, у такому імпровізаційному жанрі фольклору, як коломийка:

Ішли дівки дорогою,

Надибали рака.

Сюди-туди обертають:

Де у нього вуса?

Подібне призначення мали сталі звороти, в яких слово, що характеризує людину, приявне імпліцитно: його немає, але воно цілком зрозуміле з контексту: Не будь людиною, що догори щетиною; Не будь тим, що землю риє; Це той пан, що в соломі спить, зубами ся чіхає (як кого хочуть собакою назвати).

Одним із способів пом'якшення інвектив є заміна в них найгостріших, найнебезпечніших для адресата слів «легшими», лагіднішими. Так, поширений донедавна у Галичині прокльон польського походження Кров би тебе залляла! нерідко використовувався в модифікованому варіанті: Кров би тебе не гріла!

Чужомовні інвективи-варваризми назагалсприймаються легшеі здебільшого не викликають реакції адресата, рівносильної його реакції на рідномовні лайки, вульгаризми. З цієї причини, наприклад, у Галичині ще два-три десятки літ тому в українському мовленні можна було чути польські інвективні слова і вирази: дупа - «зад»; ґульно сьвєнтеґо ойца — «екскременти святого отця»; курва ці маць - «повія тобі мати» та ін. Вони сприймалися менш образливо, ніж відповідні чи кальковані українські інвективи, зокрема, тому, що не всі мовці знали польську мову. Саме через те польські інвективи застосовувалися тоді, коли мовці лаялися при дітях.

Німецькі інвективи, які теж побутували в Галичині (шайсе — «екскременти»; швайнегунд – букв.«свинопес»; ферфлюхтер менш — «проклята людина» та ін.), ще меншою мірою, ніж польські, спричиняли реакцію обурення і були радше засобом мовленнєвого комізму, імітації поведінки німців тощо.

Мовленнєва доброчесність в Україні підтримувалася громадськістю, Церквою, суспільними інституціями. Це мало різні мотиви, включно із вірою в магічну силу слова. Тому в карпатських селах, на Бойківщині, під час будівництва хат, господарських приміщень дуже пильно стежили, аби хто з майстрів часом не сказав поганого слова.

Єдиною оказією, де можна було публічно співати сороміцькі пісні, зокрема коломийки, правити масні жарти (все це, однак, робилося з усілякими евфемістичними замінами непристойних слів, більше натяками) було весілля. Етнологи пояснюють це тим, що такі пісні й жарти підготовляють молодих до шлюбної ночі, а сміх сприяє плодючості. Таке ж значення, очевидно, має поширений в Індії звичай лаяти весільних гостей.

За чинним законодавством України " нецензурна лайка в громадських місцях" вважається дрібним хуліганством, яке тягне за собою адміністративну відповідальність. Що ж до дій, коли " при образі винний принижує честь і гідність потерпілого шляхом уживання грубих і нецензурних слів" або " дає непристойну оцінку особистих якостей чи поведінки потерпілого у формі, що грубо суперечить прийнятому спілкуванню між людьми", то це кваліфікується як образа і карається виправними роботами на термін до одного року, або штрафом від тридцяти до вісімдесяти мінімальних зарплат, або громадським осудом. Однак правовий нігілізм, який сьогодні охопив наше суспільство, панує і в цій сфері.

У сучасному українському мовленні в значенні «вульгарно лаятися» вживається слово матюкати(ся); є й іменник матюк — «вульгарна лайка (звичайно з образливо вжитим словом мати)". А ось слово батькувати(ся) – «лаяти, сварити, образливо згадуючи при цьому батька» фактично перестало вживатися. Незважаючи на те, що в українському народі, в його ментальності ще й нині є чимало слідів матріархату, а жінка-мати в українців завжди була еталоном порядності, доброти, самозреченості.

Визначний німецький мислитель Вільгельм Гумбольдт наприкінці XVIII століття писав, що «моральність народів завжди тісно пов'язана з пошаною до жінки». Тому матюкання є особливо брудним, грубим порушенням не лише норм мовленнєвого етикету, культури мовлення, а й культури поведінки загалом.

Матюкаються українці в основному під впливом російського мовлення; звідти прийшли й матюки. У позаминулому столітті вислови погано (гидко; брудно) лаятися і лаятися по-московськи були синонімами.

Експансія матюків стала особливо інтенсивною після встановлення радянської влади на Україні і пов'язана з російщенням українців. Як зазначають дослідники, у роки громадянської війни «матерная брань» уважалась атрибутом революційної поведінки: більшовизм, за словами російського філософа С.Н.Булгакова, народився з матірної лайки.

Тепер брудне мовлення в Україні стало явищем соціальної психології, вульгаризація суспільства йде прискореними темпами. Особливо це впадає у вічі на Західній Україні, де ще чверть століття тому приїжджі з Росії захоплено ділилися враженнями від того, що тут на вулицях міст (а сіл і поготів!) не чути «матерщины».

За спостереженнями дослідників інвективного мовлення, чоловіки й жінки лаються кількісно і якісно однаково. Проте якщо в лайці чоловіків убачається динамізм, впевненість у власних силах, то в лайці жінок – просто істерика. Тому до жінок, що лаються, в більшості цивілізованих країн ставляться з осудом. У стародавній Індії чоловік мав право поміняти жінку, яка не народжувала дітей, на восьмому році подружнього життя, яка народжувала тільки дівчаток – на одинадцятому, а сварливу – негайно. У Китаї дозволялося виганяти дружину не лише за зраду, а й за розпускання пліток. А як ставляться до таких жінок наші гуцули, можна дізнатися з такого їхнього жарту:

- Вуйку, що робити, як жінка курить!

- Аби не пила.

- А як п'є?

- Аби не гуляла.

- А як гуляє?

- Аби не пащекувала.

- А як пащекує?

- Вижени!

Коли ж говорити серйозно про українське жіноцтво, то ще у VI столітті візантійський автор Маврикій писав про антів - предків українців: «Жінки у них цнотливі понад міру». Західні європейці, які відвідували Україну в добу козаччини і в часи після неї, відзначали ввічливість місцевого населення, зокрема ласкавість у словах і жестах жінок. А в 30-их роках XX століття проф. Роман Смаль-Стоцький уважав лайку прикметою мовлення тільки чоловіків. І навіть на початку 70-их років відомий дисидент-патріот Микола Тихий зауважував про свою рідну Донеччину: «У чоловічому товаристві процвітає лайка-незважаючи на вік та родинне оточення. Часто син гне на батька триповерховим матом і одержує відповідь у тому ж ключі. Серед моїх колег-робітників живе переконання, що без мату взагалі не можна працювати. Матюкаються інженери, начальники на робітників, робітники на начальників, матюкаються при жінках і дітях, бо ж мат став своєрідною окрасою мови».

Сьогодні брудну лайку можна почути із уст жінок та дівчат, до того ж не тільки і не стільки в істериці, а просто так, аби смачніше чи «крутіше» було мовлення. Навряд чи українки вже «кількісно і якісно» зрівнялися в матюканні з чоловіками, але така тенденція існує.

Українці не єдиний народ, що послуговується запозиченими лайками. Навіть японці, рідна мова яких належить до інвективно найчистіших мов світу (найбрудніші вислови, відомі звичайному японцеві, - це кривіш зад і з " їж свої екскременти; міцніші вирази знають тільки гангстери і повії), теж використовують чужоземні лайки. Традиційно це слова канго (з китайськими коренями), а в нові часи також інвективи з англійської мови. Проте засяг чужомовного інвективного проникнення в японське мовлення не витримує порівняння з українською спілкувальною практикою.

Брудне мовлення є виявом запаскудженості душ, симптомом морального нездоров'я народу. І не тільки морального. Є люди, яких лихослів'я, словесні образи вражають не менше, ніж тілесні побої.

Люди, занепокоєні таким ненормальним становищем, шукають із нього виходу. Пропонуються різні заходи: від законодавчої заборони бруднослів'я з відповідними санкціями щодо порушників до заміни запозичених брутальних висловів лагіднішими, рідномовними на зразок щоб тебе підняло та гепнуло; щоб тебе качка копнула та под. А дехто, очевидно, підсвідомо дотримуючись марксистської тези «буття визначає свідомість» та улюбленого брєжнєвського афоризму «хліб – усьому голова», риторично запитує: «Чи можливо і чи доцільно виховувати в людині чистоту мови, якщо вона півроку не отримувала зарплати, не має грошей на лікування?». (нехай студенти запропонують свої варіанти)

Не заплатити за працю – це один із найтяжчих гріхів, гріх, який «кличе про помсту до неба». Проте не існує альтернативи: або зарплата, або матюки. Нашим дідам-прадідам, в т.ч.і не найбіднішим, у переднівок, тобто перед новим урожаєм, не раз доводилось два-чотири тижні жити надголодь, але ж це не спонукало їх після кожного слова згадувати чиюсь маму! Може, й не знали вони слів апостола Павла: «Нехай жадне слово гниле не виходить із уст ваших» (Послання до ефесян, 4: 29), – але шанували свою гідність.

З іншого боку, радянські можновладці не відчували жодних матеріальних нестатків, однак послуговувалися «матірною мовою» не лише в усному спілкуванні, а й у письмових документах. «Був випадок, коли чекістські кати завагались, що чинити з дітьми і дружинами «ворогів народу». Вони подали список на рішення партії, і той самий Молотов наклав резолюцію «расстрелять к... матери». Офіційна матерщина з Москви за часів панування комуністичної партії зафіксована не лише в документах органів терору, а й у численних телетайпограмах на заводи і в урядові установи».