Регулювання міжнародних торгових відносин

Регулювання зовнішньоторговельних, а загалом і всіх міжна­родних торговельних відносин, здійснюється на трьох узагальне­них рівнях:

— на рівні підприємств;

— на рівні держав;

— на рівні міжнародних організацій..

Для підприємства при цьому важливим стратегічним завдан­ням є вибір оптимальної організаційної структури зовнішньоеко­номічного збуту. Оптимальність структури залежить від наступ­них параметрів:

— характеру виробничої спеціалізації фірми;

— розміру фірми;

— принципової схеми організаційної будови і форми управ­ління;

— сукупності зовнішніх умов (зовнішнього середовища) функ­ціонування;

— рівня розвитку експорту.

Останній параметр містить інформацію про характер (випад­ковий чи систематичний) збутових організацій на іноземних рин­ках, про їхні чистоту і масштаби, про географічну і продуктову диверсифікацію.

Для організації експорту, фірми-виробники утримують власний зовнішньоторговельний апарат, під яким слід розуміти систему органів і служб, об'єднаних функцією управління процесом реалі­зації та закупівлі товарів за кордоном. Зовнішньоторговельний апарат фірми, в залежності від можливостей фірми, може мати вигляд:

— вбудованого експортного відділу (має повну організаційну залежність від відділу збуту);

— спеціального експортного відділу (займається забезпеченням регулярних експортних операцій, планово-аналітичною роботою рекламно-інформаційною, кредитно-розрахунковою, транспортно комунікаційною діяльністю і має самостійність по відношенню до відділу збуту);

— експортних дочірних компаній (здійснюють цілий комплекс заходів, направлених на реалізацію, товару промислової фірми за узгодженими з нею цінами, зберігають юридичну самостійність і тому самостійно відповідають перед покупцями за свої зобов'язання).

Значна роль у зміцненні позицій національних компаній на світовому ринку належить державі, державним методам регу­лювання зовнішньої торгівлі, експортній політиці держави. Експортна політика держави полягає в тому, що, з одного боку, держава безпосередньо здійснює процеси фінансування, організації, інформаційного забезпечення та заохочення національного експорту, а з іншого боку, постійно відбувається удосконалення систем заходів непрямого впливу держави на рівень конкурентоспроможності національних товарів шляхом:

— зміцнення науково-технічної та виробничої бази;

— регламентації в області стандартів і якості;

— допомоги в кадровому забезпеченні тощо.

Специфіка зовнішньоекономічної політики деяких держав:

а) США.

Розвитком експорту тут займаються:

— Міністерство торгівлі (впроваджує програму «Експорт і нау», що стимулює фірми до розширення експорту);

— Експортно-імпортний банк США (надає прямі кредити, грає роль гаранта);

— Державна корпорація сприяння приватним інвестиціям за
кордоном (здійснює фінансування і страхування американського
експорту у країни, що розвиваються);

— Агентство міжнародного розвитку (стимулює експортну діяльність шляхом надання позик і гарантій);

— Управління справами у сфері дрібного бізнесу (безплатно
надає американським фірмам послуги):

- консультації з фінансових, правових, економічних і технічних питань;

- складання експортних програм;

- навчання спеціалістів (здійснює це разом з міністерством торгівлі);

— надання кредитів і гарантій тощо);

— Управління сільського господарства (стимулює експорт шляхом фінансової підтримки, шляхом проведення комплексних ринкових досліджень).

б) Японія.

Тут рухаються в напрямку переважного використання непря­мих методів регулювання національного експорту.

Під егідою міністерства зовнішньої торгівлі та промислово­сті діє організація «Джетро», яка займається акумулюванням ін­формації про зовнішні ринки, організовує ділові контакти японсь­ких експортерів з потенційними покупцями за кордоном, пропа­гує японські товари.

Японський уряд зосереджує зусилля на науково-технічній до­помозі фірмам на стадіях розробки і виробництва експортних товарів. Це здійснюється в основному у формі організації спільних з приватним бізнесом досліджень. Особливість японських спіль­них досліджень полягає в тому, що їхньою кінцевою метою в більшості випадків є створення готового продукту-зразка, що сприяє швидшому, ніж в інших країнах, промисловому освоєнню результатів науково-технічних розробок.

в) Великобританія.

Основним видом державної підтримки експорту там є допомога в отриманні інформації про іноземні ринки і про іноземних кон­курентів, а також сприяння в організації міжнародних ярмарків, виставок.

г) Франція.

Створено спеціальні заклади, серед яких важливою є служба СЕЗАМЕ (Служба підтримки і сприяння зовнішньоекономічній діяльності), котра безплатно надає такі послуги, як аналіз екс­портного потенціалу фірми, консультації з вивчення ринків, ди­наміки попиту.

Спільні для різних держав форми стимулювання експорту:

— державне кредитування експорту;

— змішане кредитування (приватне + державне);

— надання коштів каналами допомоги (для фірм, що екс­портують свою продукцію у країни, що розвиваються);

— державне страхування експортних кредитів;

— податкові пільги для експортерів;

— виділення субсидій на експорт - це дозволяє експортеру
значно знизити ціну на товар, часто і нижче собівартості, що ство­рює необґрунтовані переваги експортерам субсидованих товарів і тому розглядається в міжнародній практиці торгівлі, як один з недобросовісних методів проведення конкурентних змагань, і при ГАТТ/СТО навіть існує Угода про субсидії та компенсаційні мита, в якій це питання регулюється);

— організаційне та інформаційне сприяння з боку держави в експорті.

5. Інструменти державної політики у царині зовнішньої торгівлі.

Загалом інструменти державної політики ділять на тарифні й нетарифні. Тарифні заходи зовнішньоекономічної політики дер­жави безпосередньо пов'язані з митними зборами. Мито — це збір коштів, що виконує функцію податку, котрий стягується при пере­тині товаром митниці і котрий при цьому підвищує ціну імпорто­ваних (чи експортованих) товарів, впливаючи цим на обсяг і структуру зовнішньоторговельного обороту.

Митний тариф — це систематизований перелік митних зборів, які накладаються на товари при імпорті чи експорті. Митні та­рифи мають декілька колонок ставок збору:

— колонка максимальних (або генеральних) мит (це для то­
варів з країн, з якими немає торговельного договору);

— колонка мінімальних мит (для товарів з країн, з якими під­писано торговельний договір);

— колонка преференційних мит.
Мита бувають трьох видів:

а) адвалерні (стягуються в процентах від ціни товару);

б) специфічні (стягуються у визначеній грошовій сумі з маси,
обсягу або штуки товару);

в) змішані.

Нетарифні заходи регулювання зовнішньої торгівлі поділя­ються на декілька категорій.

Перша категорія. Це є найчисельніша категорія, так як до неї відносяться більше половини заходів нетарифного регулювання, котрі безпосередньо направлені на обмеження експортно-імпорт­них операцій з метою захисту певних галузей національного ви­робництва. З цих заходів слід виділити:

1) Ліцензування зовнішньоторговельної діяльності. Ліцензійна система передбачає, що держава через спеціально уповноважене відомство видає дозвіл на зовнішньоторговельні операції з певними товарами, які внесено до списків, як такі, що ліцензуються за імпортом чи експортом.

Основні види ліцензій зводять до двох типів:

а) автоматична (або генеральна) ліцензія (дозволяє безпере шкодні ввезення товару, що внесено до списку, протягом зазна­ченого терміну);

б) неавтоматична (або разова індивідуальна) ліцензія (доз­воляє імпорт чи експорт товару певного виду конкретному імпор­теру чи експортеру із вказівкою кількості товару, його вартості, країни його походження або призначення, а інколи і митного пунк­ту, через який повинно здійснюватись ввезення чи вивезення то­вару)

Основним регулювальником процесу використання ліцензу­вання зовнішньоторговельних операцій на наддержавному рівні є ГАТТ/СТО.

2) Контингентування зовнішньоторговельної діяльності.

Контингенти (або квоти) — це кількісні обмеження у вартіс­ному або фізичному виразі, які вводяться на імпорт і експорт окремих товарів на визначений термін. Кількісне регулювання здійснюється через індивідуальні неавтоматичні ліцензії.

Ліцензування й контингентування являють собою прямі ад­міністративні форми державного регулювання зовнішньої торгів­лі, що обмежують самостійність підприємств по відношенню до виходу на зовнішній ринок, звужують коло країн, з якими можуть бути укладені угоди щодо певних товарів, регламентують кіль­кість і номенклатуру товарів, які дозволено вивозити чи вво­зити. І все ж незважаючи на те, що система ліцензування й кон­тингентування імпорту та експорту встановлює, досить жорсткий контроль над зовнішньою торгівлею деякими товарами, вона в багатьох випадках виявляється гнучкішою й ефективнішою, ніж економічні важелі зовнішньоторговельного регулювання, чим у значній мірі пояснюється те, що ця адміністративна система міц­но тримається в арсеналі засобів зовнішньоторговельного регулю­вання значної більшості країн світу.

3) Антидемпінгове мито (застосовується у випадках імпорту
товарів за цінами, що є нижчими за їхні передбачувані витрати виробництва).

4) Компенсаційні мита (застосовуються у випадках Виявлення
факту отримання експортером державної субсидії з метою підви­щення його конкурентоспроможності на світовому ринку).

Особливості застосування антидемпінгових і компенсаційних мит:

а) необхідність проведення попереднього дослідження з ме­тою встановлення факту демпінгу чи застосування експортної субсидії, а також визначення нанесених збитків чи загрози їх­нього виникнення;

б) ці заходи застосовуються на дискримінаційній основі су­проти певних постачальників визначених товарів.

5) Імпортні депозити — це форма застави, яку імпортер по­винен внести у свій банк у національній чи іноземній валюті пе­ред закупівлею іноземного товару Сума імпортного депозиту встановлюється за допомогою визначеного відношення до вар­тості імпортованого товару.

В) Імпортні податки. До цього роду стягнень відносяться:

— податок, що в деяких країнах стягується тільки за перетин кордону;

різного роду збори, пов'язані з оформленням документів

на митниці, з митним оглядом товару, перевіркою його якості;

— портові, статистичні, фітосанітарні та інші подібні збори.

7) Угоди про «добровільне» обмеження експорту. Це нав'язане експортеру під загрозою санкцій зобов'язання з обмеження екс­порту певних товарів у країну, що імпортує.

8). Угоди про встановлення мінімальних імпортних цін. Екс­портуючі фірми повинні суворо дотримуватись мінімальних цін на товари при укладанні контрактів з фірмами країни, з якою така угода діє. У випадку зниження експортної ціни нижче мінімаль­ного рівня країна-імпортер вводить антидемпінгове мито, засто­сування якого може даних експортерів виштовхнути взагалі за межі її ринку.

Останні два заходи є новими серед торговельних обмежень, їхня специфіка полягає в нетрадиційній техніці встановлення, а саме в тому, що бар'єр, який захищає країну-імпортера, зводить­ся не на її кордоні, а на кордоні країни-експортера.

Друга категорія. Цe заходи, які безпосередньо не направлені на обмеження зовнішньої торгівлі й відносяться більше до суто адміністративних формальностей. До таких заходів відносяться:

1) формальні заходи на митниці:

2) встановлення технічних стандартів і норм;

3) встановлення санітарних норм;

4) вимоги до упакуваня й маркування;

5) вимоги до розливу.

Третя категорія. Це заходи, які, на перший погляд, зовсім не мають нічого з політикою обмеження імпорту чи стимулювання експорту, та дії яких все-таки помітно впливають в кінцевому ви­падку на експорт чи імпорт. З поміж них виділяють:

1) Валютні обмеження. Це регламентація операцій резидентів
і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями. У
деяких країнах, наприклад, імпортер змушений отримати ліцен­зію на використання валюти для імпорту товарів.

2) Регулювання ввозу і вивозу капіталів, тобто регулювання
іноземних та закордонних інвестицій.