Синдром блювання

Блювання є симптомом багатьох захворювань та станів: захворювання органів травлення, органічних захворюваннях мозку чи його оболонок (крововилив у мозок, тромбоз судин, пухлини), захворювань нирок, токсикозу вагітних, інфекцій, інтоксикацій, захворювань очей та ін..

Блювання – складний рефлекторний акт, пов’язаний зі збудженням блювотного центру, розташованого у довгастому мозку. В більшості випадків блюванню передує нудота, підвищене слиновиділення, швидке, глибоке дихання.

Послідовно відбувається опущення діафрагми, закриття голосової щілини, пілоричний відділ різко скорочується, тіло шлунка та нижній стравохідний сфінктер (зона стравохідно-шлункового переходу) розслаблюються, виникає антиперистальтика. Скорочення діафрагми і м’язів черевного пресу супроводжується підвищенням внутрішньошлункового тиску, що веде до швидкого викиду вмісту шлунку через стравохід і ротову порожнину назовні. Блювання, як правило, супроводжується блідістю шкірних покривів, підвищеним потовиділенням, слабкістю, тахікардією, зниженням АТ.

При захворюваннях органів травлення блюванню зазвичай передує нудота, іноді біль у шлунку. Нудота, неприємне відчуття в епігастральній ділянці, часто супроводжується слинотечею, блідістю шкірних покривів, потовиділенням, запамороченням. Нудота виникає внаслідок подразнення блукаючих нервів, які передають збудження до блювотного центру з наступною еферентною патологічною імпульсацією. Нудота не є специфічною ознакою. хоча вона і супроводжує багато захворювань системи травлення.

Але помічено, що блювання без попередньої нудоти частіше має центральне походження. Якщо блюванню передує головний біль, особливо по типу гемікранії, треба думати про мігрень. Ранкове блювання, перед сніданком, частіше зумовлене токсичною дією екзогенних (алкоголь) чи ендогенних (уремія) факторів, а також токсикозом вагітних.

Стравохідному блюванню нудота, як правило, не передує. Блювання виникає у разі прийняття хворим горизонтального положення та зумовлене затримкою та копиченням їжі у стравоході. Це відбувається при стенозах різного ґенезу (пухлина, після опікова чи пептична стриктура, ахалазії кардії, дивертикула, дискінезії стравоходу). Виділяють раннє та пізнє стравохідне блювання. Раннє блювання виникає під час їжі, часто з першими ковтками їжі, супроводжується больовими відчуттями за грудиною, дисфагією. Може спостерігатись як при органічному ураженні (рак, виразка, стриктура), так і при функціональних розладах. При органічному ураженні стравоходу напади дисфагії, біль, блювання залежать від густини харчового комка: чим твердіша їжа, тим більш виразно проявляються ці симптоми. При функціональних порушеннях така залежність не відзначається. Часто більш тверда їжа не викликає ніяких ускладнень, а рідка призводить до виникнення блювання.

Пізнє стравохідне блювання виникає через 3-4 години після їжі та свідчить про значне розширення стравоходу. Зазвичай це ознака ахалазії кардії. Пізнє блювання може бути наслідком великого дивертикула стравоходу, але об’єм блювотних мас при цьому значно менший, ніж при ахалазії кардії. При стравохідній блювоті вміст складається з неперетравлених травних мас, слини та слизу без домішок кислого шлункового соку.

При пептичному езофагіті (рефлюкс-езофагіт) блювання може виникати як під час їжі, так і через деякий час, іноді вночі при горизонтальному положенні хворого, під час різкого нахилу тулуба вперед, при підвищенні внутрішньочеревного тиску. Блювотні маси складаються з неперетравлених залишків їжі з великою кількістю шлункового соку, жовчі. Блювання вночі, внаслідок потрапляння блювотних мас в дихальні шляхи, може спричинити сильний виснажливий кашель.

При захворюваннях шлунка та дванадцятипалої кишки блювання зазвичай виникає після їжі і цей проміжок часу буває досить постійним. При виразковій хворобі дванадцятипалої кишки блювання виникає через 2-4 години та після їжі чи вночі на тлі сильного болю в верхній половині живота, йому передує виражена нудота. Біль після блювання у цих хворих затихає та повністю зникає; тому хворі нерідко провокують блювання задля полегшення свого стану. Стеноз вихідного відділу шлунку органічного походження (рак, виразкова рубцева деформація) супроводжується частим значним блюванням з домішками їжі, які мають гнилісний запах. На відміну від органічного стенозу блювання при пілороспазмі менш значне, містить незначну кількість шлункового вмісту з домішками нещодавно з’їденої їжі, її частота залежить від вираженості основного захворювання та емоційної лабільності хворого.

При гострому гастриті блювання багаторазове, супроводжується різким, іноді пекучим болем у верхній половині живота, виникає під час або одразу після прийому їжі, приносить тимчасове полегшення. Для хронічного гастриту блювання мало характерне, крім однієї форми - хронічного гастриту з нормальною чи підвищеною секреторною функцією. Блювання частіше виникає вранці натще, іноді без попереднього болю та нудоти.

При гострій хірургічній патології, блювання має рефлекторний характер, йому передує нудота та сильний біль в животі.

При гострому апендициті блювання зазвичай виникає за наявності болю в животі, який здебільшого тільки по проходженні декількох годин локалізується у правій здухвинній ділянці. Напад болю супроводжується підвищенням температури тіла без ознобу та поступовим наростанням перитонеальних симптомів у правій здухвинній ділянці.

При кишковій непрохідності склад блювотних мас залежить від рівня непрохідності: висока кишкова непрохідність характеризується наявністю в блювотних масах вмісту шлунка та великої кількості жовчі, непрохідність середнього та дистального рівнів характеризується появою в блювотних масах коричневого кольору та калового запаху. Крім блювання спостерігають здуття живота, іноді асиметричне, спастичні переймоподібні болі, відсутність стільця, а також ознаки дегідратації та інтоксикації.

Істинне " калове блювання" зазвичай вказує на наявність нориці між шлунком та поперечною ободовою кишкою, або свідчить про критичний стан хворого за наявності довготривалої кишкової непрохідності.

Тромбозу мезентеріальних судин властива поява різкого болю в животі та колаптоїдний стан хворого. Блювотні маси часто містять домішки крові.

Криваве блювання є симптомом кровотечі зі стравоходу (незмінена яскрава кров), шлунку чи дванадцятипалої кишки (змінена кров по типу " кавової гущі"). Рідше у блювотних масах може опинитися кров, проковтнута хворим за наявності легеневої або носової кровотечі.

При перитоніті часто виникає блювання, яке зникає і знову з’являється при розширенні зони патологічного процесу. В токсичній стадії перитоніт проявляється рецидивним блюванням, болем у животі, симптомами подразнення очеревини.

Для захворювань печінки, жовчних шляхів та підшлункової залози характерні повторні блювання жовчю, біль у правому підребер’ї, перехідна жовтяниця, яка виникає після прийому жирної їжі.

При жовчній (печінковій) коліці, яка розвивається при жовчнокам’яній хворобі, гострому і хронічному холециститі, стенозі великого дуоденального сосочка, стриктурах і дискінезіях жовчних шляхів блювання супроводжує напад болю поряд з іншими симптомами (нудота, метеоризм).

При гострому панкреатиті блювання виникає зазвичай одночасно з нападом сильного болю у верхній половині живота. Нерідко блювання буває непереборним, багаторазовим, може бути з домішками крові у разі виникнення розривів слизової стравоходу.

Блювання, яке виникає на тлі уражень мозку, зазвичай не пов’язане з вживанням їжі, йому не передує відчуття нудоти, після блювання стан хворого не полегшується. Мозкове блювання поєднується з іншими симптомами ураження ЦНС. При синдромі внутрішньочерепної гіпертензії блювання поєднується з сильним головним болем, частіше виникає зранку, провокується поворотами голови, переміщенням хворого у ліжку.

У хворих із запаленням мозкових оболонок (менінгіт, енцефаліт, менінгоенцефаліт) блювання поєднується з сильним головним болем, лихоманкою та менінгеальними симптомами.

При мігрені блювання виникає на висоті гострого болю, який розповсюджується на половину голови, локалізується здебільшого у ділянці скроні та орбіти. Блювання полегшує стан хворого.

6.5.3. Порушення акту дефекації.

Закріп - це порушення спорожнення кишківника, яке виражене збільшенням інтервалів між дефекаціями вище індивідуальної фізіологічної норми, або в ускладненому акті дефекації.

Поняття закрепу визначається на основі римських критеріїв. Для встановлення діагнозу закрепу у пацієнта повинні бути наявні не менше 2 із наведених нижче ознак протягом не менше 3 місяців:

- натужування більше, ніж у 25% дефекацій;

- твердий стілець більше, ніж у 25% дефекацій;

- відчуття неповного випорожнення більше,. ніж у 25% дефекацій;

- 2 та менше дефекацій протягом тижня.

Класифікація закрепів:

1) кологенний колостаз (інертна ободова кишка);

2) проктогенний колостаз:

а) інертна пряма кишка;

б) дисинергія тазового дна.

Виділяють такі фактори, що спричиняють закрепи:

- механічні чинники. що перешкоджають пасажу кишкового вмісту;

- накопичення калу в розширених або подовжених відділах товстої кишки (доліхлколон, мегаколон, мегаректум);

- зменшення перистальтичної функції товстої кишки;

- порушення акту дефекації.

Закріп є ознакою великої кількості захворювань та наслідком дії на організм несприятливих чинників навколишнього середовища.

Аліментарний закріп виникає внаслідок недостатнього вживання в їжу харчових продуктів або рідини, якісно неповноцінного харчування (дефіцит солей калію, вітамінів, рослинної клітковини, неправильний режим харчування). Особливо часто причиною виникнення такого закрепу є дефіцит в раціоні овочів, фруктів, ягід.

Неврогенний закріп пов'язаний з дією патологічних рефлекторних впливів при виразковій хворобі, дуоденіті, хронічному холециститі, дискінезії жовчних шляхів. пієлонефриті, аднекситах. Неврогенні закрепи часто супроводжують неврологічні захворювання – розсіяний склероз, порушення мозкового кровообігу, пухлини та травми головного та спинного мозку.

В значній кількості випадків закрепи спричиняються діабетичною полінейропатією.

Значні порушення моторики різних відділів шлунково-кишкового тракту виникають при ідіопатичному заочеревинному фіброзі (синдром Ogilvie).

Психогенний закріп виникає внаслідок порушення ритму дефекації (звички до щоденного випорожнення) при зміні місця проживання, далеких поїздках, несприятливих умовах праці та побуту, тривалому постільному режимі. Крім цього, психогенний закріп супроводжує психічні захворювання, наркоманію.

Закрепи часто є симптомами таких ендокринних захворювань як гіпотиреоз, гіпопаратиреоз, недостатність наднирників, пухлинах наднирників (феохромоцитома).

Часто закрепи спричиняються порушеннями акту дефекації. Такі порушення бувають 2 типів:

- інертна пряма кишка:

- дисинергія тазового дна (синдром обструктивної дефекації).

Інертна пряма кишка – патологічний стан, який зумовлений зменшенням пластичного тонусу прямої кишки та зменшенням перцептивної функції, що призводить до втрати відчуття позиву до дефекації та значним зменшенням її скорочувальної здатності. Такі пацієнти можуть взагалі не відчувати позиву, або послуговуються так званим " абдомінальним позивом" (з'являється відчуття переповнення живота, важкість в нижніх відділах живота та біль). Такі пацієнти зазвичай з певною періодичністю (кожні 3-5 днів) приймають проносні засоби або використовують іригаційні методи очищення кишки.

Синдром обструктивної дефекації включає патологічні стани. що призводять до порушення механіки процесу випорожнення:

- анізм спричиняється порушенням ректо-анального інгібіторного рефлексу, коли замість розслаблення внутрішнього анального сфінктера відбувається його спазм, що унеможливлює, або значно утруднює процес дефекації;

- внутрішній пролапс слизової прямої кишки;

- ректоцеле;

- випадіння прямої кишки;

- опущення тазового дна;

- опущення органів малого тазу.

Для пацієнтів з синдромом обструктивної дефекації характерне збереження сенсорної функції прямої кишки та її пластичного тонусу. Такі пацієнти відчувають нормальний позив до дефекації, але не можуть її здійснити.

Діагностика закрепів має на меті виключення органічних захворювань товстої кишки та встановлення типу порушень (кологенний, проктогенний колостаз). Використовують такі методи дослідження:

- ендоскопічні методики (ректоскопія, ректосигмоїдоскопія. фіброколоноскопія);

- іригографія:

- дослідження пасажу контрасту по шлунково-кишковому тракту;

- сцинтіграфічні методики;

- дефекографія;

- аноректальна манометрія, або профілометрія;

- електроміографія;

- біопсія прямої кишки (для верифікації хвороби Гіршпрунга та проведення гістохімічних досліджень).