Постмодерністська література

Постмодерністська література в Україні достатньо поширена, багато молодих талантів пробували себе у цьому стилі. У сфері постмодерністських літературних пошуків, скажімо, потрібно виокремити такі творчі угруповання, як Асоціація українських письменників (АУП), Творча Асоціація “500”, “Бу-Ба-Бу”, “Музейний провулок, 8”, “Нова дегенерація”, “Орден чину ідіотів” (ОЧІ), “ЛуГоСад”, “Пропала грамота”, “Пси Святого Юра”, “Червона Фіра”, “Друзі Еліота”, “СТАН”, “БАСКИ”, “OST”, “ГЕРАКЛІТ”, “Західний вітер”, “позадесятники” та ін.

Найвиразніше заявили новий стиль група “Бу-ба-бу” у Львові, “Пропала грамота” у Києві, “ЛуГоСад”, а також численні поети й письменники. Класикою постмодерної літератури вважають творчість Ю.Андруховича (“Московіада”, “Перверзія” й інші романи, збірки поезій). Його твори перекладені багатьма мовами. Користується популярністю у Європі творчість молодого львівського автора Л. Дереша (“Архе”, “Культ” та ін.). У стилі постмодернізму продовжують творити В. Неборак, О. Ірванець. Епатував публіку своїми творами Н. Гончар, особливо це спостерігаємо у збірці до 40-річчя автора. Цитувати їх у посібнику з історії культури не виглядає пристойним, хіба що таке:

Я духа випустив на волю

а він нагадує квасолю

мене обвив…

О. Ірванець іноді вдавався до глибоких філософських думок. Наприклад, “Оголошення у Київському метро” (2003 р.):

Піднімайте поли довгого одягу

і не заступайте за обмежувальну лінію…

Наш народ ніколи не заступає за обмежувальну лінію…

А дарма…

Либонь – один із трьох членів групи “Пропала грамота” – спробував у стилі постмодернізму заговорити про кохання:

Я роздуваю червону соплю,

Я закоханий, наче індик.

Я тебе кожен день по-новому люблю,

Як пацюк, як пантера, як бик.

Ось я підлітаю – я гордий орел,

За мить я – дурний носоріг.

А в той потаємний, інтимний момент

Я ніжний, немов осьминіг.

І ти не лякайсь, як крізь спів солов’я

Прорветься горилячий рик.

Адже лише той, хто кохає, як я,

Кохає, як справжній мужик.

У Львові членами найстарішого літературного гурту, який називав себе літературним ар’єргардом (“ЛуГоСаду”) були І. Лучук, Н. Гончар та Р. Садловський. Учасники гурту культивували у 80–90-х роках маргінальні види творчості: І. Лучук та Н. Гончар – паліндромію, а Р. Садловський – поезомалярство. Літературознавець Т. Гундорова написала про цю групу, що крім карнавалізму, котрий спирався на ідею підриву й перевертання, у 80-х роках заявила про себе також самодостатня культурософська ідеологія, скажімо, ЛуГоСаду – групи львівських поетів-вісімдесятників, що сповідувала ар’єргардну опозиційність щодо модернізму й усієї модернізаційної стратегії. Резонуючи на всі попередні форми і традиції літератури, лугосадівці найближчі до передмодерних барокових (не без футуристичного забарвлення) моделей мислення та поведінки. Загалом самодостатність (не революція і не модернізація) стають естетичним ідеалом ЛуГоСаду.

Один із наймолодших літераторів, твори якого масово перекладають у Європі, Л. Дереш у романі “Архе” пише: “Тисячолітнє царство слова зникає за картиною скрипу. Називання губиться й не може більше знаходити нових знаків для доби без назв. Найвульгарніше, що вдалося вигадати – назвати цей кінець кінців ПОСТмодернізмом. Зайвий доказ того, що доба без назв справді поза означенням… Модернізм з’явився як вияв певної радикальності…” І пояснює це у такий спосіб: “Цей модернізм 20-х років був моментом проживання сучасності. Але згодом, у 50 – 60-х роках, сучасність відійшла на задній план; від того моменту переживання сучасності залишилися лише формальні речі; експерименти з мовою, жонглювання цитатами тощо. Цей відхід від сучасності і втрата теперішнього дня називається постмодернізмом”. Свою писанину одним словом цей автор охарактеризував як “маячня”.