Соціокультурна ситуація в Україні ХІХ ст.

Соціокультурна ситуація в Україні впродовж ХІХ ст. залишалася складною. Вона визначалася насамперед тим, що наприкінці ХVІІІ ст. унаслідок згубної політики російського царизму була остаточно ліквідована автономія України. З ліквідацією Гетьманщини (1764 р.), зруйнуванням Запорозької Січі (1775 р.), юридичним оформленням кріпосного права на Лівобережжі й Слобожанщині (1783р.), скасуванням чинності магдебурзького права (1831 р.) та Литовського статуту (1840 р.) на Правобережжі, Україна фактично перетворилася на безправну колонію Російської імперії. В колоніальному становищі опинилися і західноукраїнські землі, котрі входили до складу Австрійської імперії.

Із втратою автономії Україна перестала існувати як окремий державний організм самостійним внутрішнім життям, на всій її території насильно встановлювалися органи управління Російської імперії. Зникли особливості міського устрою, котрі відповідали народному характеру і становили кращі здобутки національної культури, яка виявлялась, зокрема, у розвитку освіти, своєрідму устрої церковно-релігійного життя. Вони поступилися місцем загальноросійському порядкові, що тримався на трьох китах: централізмові, абсолютизмі, бюрократизмі.

Україна фактично втратила свою назву. Її офіційно замінила “Малоросія”. Поступово втрачалася самоназва українців. Натомість вводився офіційно-бюроктатичний термін “малоросіянин” – у співвідношенні до Московської держави – “Великої Русі”.

Незважаючи на несприятливі умови, відсутності державного захисту української культури, процес творення на українській землі, яка перебувала під владою чужих урядів, ні на мить не припинявся, за висловом М.Драгоманова, “поступ цивілізації” нашого народу.

У 1801 р. на царський престол вступив Олександр І, здобувши репутацію ліберального правителя. У всій імперії відчувався подих так званої нової ери. Генерал-губернатором України був призначений князь Куракін, прихильний до українців. Скориставшись цими обставинами, відомий український учений-економіст, винахідник, просвітник і громадський діяч Василь Каразін (1773–1842 рр.) згодом домігся дозволу царського уряду на заснування університету в Харкові, організував серед дворянства збір коштів на його утримання, написав проект першого статуту. Відкриття Харківського університету відбулося 17 січня 1805 р. Він став вагомим осередком духовної культури, національно-культурного відродження в Україні. Університет отримав широку автономію, на зразок тодішніх західноєвропейських університетів, і навчання тут відбувалося на чотирьох факультетах – історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному, медичному. В.Каразін прагнув забезпечити навчальний процес кращими науковими та педагогічними силами. Йому належать наукові праці з кліматології, агрономії, метеорології, гірничої справи. В університеті працювали два відомі професори математики – Т.Осиповський та його учень, академік Петербурзької академії наук та кількох іноземних академій М. Остроградський, який згодом став ректором університету. Виданий у Петербурзі тритомний “Куртематики” упродовж кількох десятиліть слугував підручником з цієї вагомої галузі наукового знання. Тут викладали відомий письменник Петро Гулак-Артемовський (1790‒ 1865рр.), історики Микола Костомаров (1817‒ 1885 рр.) і Дмитро Багалій (1857‒ 1932 рр.). Заснування університету, видання перших українських журналів, діяльність найвидатніших культурних діячів сприяли тому, що на початку ХІХ ст. Харків став найбільшим культурним центром в Україні.

Ситуація в Україні ускладнилася, коли на царський престол 1825 р. вступив Микола І. Ідеологія російської деспотії у цей час виражалася формулою міністра освіти України Уварові ‒ “Самодержавство, православ’я”. Царська влада розпорядилась ліквідувати польські школи. Російська мова стала офіційною в усіх установах. Київський університет Святого Володимира, заснований у 1834 р., перетворився на центр обрусіння. Доба Миколи І позначилась рішучим наступом на всі сфери суспільного життя. Російську імперію – слухняний централізований апарат – очолив абсолютний монарх. Однак реакційне правління Миколи І, прозваного “Палкіним”, не в змозі було приглушити революційні настрої, що спалахнули у 40-х роках ХІХ ст. в Європі й досягли кульмінації у період 1848 р. – “весни народів”. У цей час революційні гуртки продовжували існувати і в Росії, і в Україні, зокрема у Харкові серед університетської молоді. На тлі таких історичних, суспільно-політичних та національних відносин утверджувався етап національно-культурного відродження, який започаткував нову добу в історії України.