За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язу­ється вчинити відімені таза рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичнідії (ст. 1000 ЦК).

Договір доручення є різновидом договорів про надання послуг. ЦК містить окрему главу, норми якої встановлюють загальні поло­ження про надання послуг (гл. 63). У зв'язку з тим, що договір дору­чення є різновидом договорів про надання послуг, закріплені в гл. 63 ЦК норми безпосередньо стосуються зобов'язань, що виникають із договору доручення. Згідно з ч. 2 ст. 901 ЦК положення цієї глави мо­жуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання. Отже, до зобов'язань, які виникають із договору доручення, можуть застосовуватися загальні норми про надання послуг (статті 901-907 ЦК), якщо це не суперечить суті зо­бов'язання, яке виникло на підставі укладення договору доручення.

Серед договорів про надання послуг в окрему групу виокремлю­ються договори про надання послуг юридичного характеру. У зако­нодавстві закріплено такі види договорів цієї групи - договір дору­чення (гл. 68 ЦК), договір комісії (гл. 69 ЦК), договір управління май­ном (гл. 70 ЦК) та агентський договір (гл. 31 ГК). Ці види договорів поєднує те, що вони опосередковують відносини, учасником яких є особа (посередник), яка у правовідношенні діє не у власних інтере­сах, а в інтересах іншої особи. Крім того, всі зазначені договори по­в'язані із наданням юридичних послуг, тобто здійсненням дій, які ма­ють правові наслідки. Разом із тим кожен із них має свої власні особливості, що дає підстави розглядати їх як окремі види договорів.

Головною ознакою, яка відрізняє договір доручення від договору комісії та управління майном, є те, що повірений діє від імені довіри­теля, в той час як комісіонер та управитель майна діють від власного імені, хоча і в інтересах іншої особи (статті 1011, 1029 ЦК). Договір доручення відрізняється і від агентського договору, але не за вказа­ною вище ознакою. Відповідно до ч. 1 ст. 297 ГК агент також діє від імені особи, яку він представляє. Однак на відміну від договору дору­чення, агент вчиняє не тільки юридичні, а й фактичні дії (надає фак­тичні послуги).

Згідно з ч. 1 ст. 1000 ЦК за договором доручення одна сторона (по­вірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторо­ни (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.

Договір доручення є однією із підстав виникнення відносин пред­ставництва (ч. З ст. 237 ЦК), сутність яких полягає в тому, що одна особа представляє у правовідношенні інтереси іншої, набуваючи для неї права та обов'язки, розширюючи межі її юридичних дій. Договір доручення опосередковує відносини так званого прямого представ­ництва, коли повірений діє безпосередньо від імені довірителя (ч. 1 ст. 237, ч. 1 ст. 1000 ЦК). На відміну від нього опосередковане пред­ставництво виникає у разі, коли одна особа діє в інтересах іншої, але від свого власного імені. За таким принципом моделюються відноси­ни, які виникають із договору комісії або управління майном. За цією ознакою відносини представництва, що виникають із договору дору­чення, відрізняються і від процесуального представництва. Адвокат, наприклад, хоча і діє в інтересах особи, яку він представляє, має в процесі самостійний статус, власні права та обов'язки.

За договором доручення повірений діє в інтересах довірителя. Хоча в ст. 1000 ЦК немає спеціальної на те вказівки, дана обставина ви­пливає із суті відносин представництва в цілому. Відповідно до ч. З ст. 238 ЦК представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного пред­ставництва. Навіть тоді, коли повірений діє як комерційний представ­ник обох сторін договору, він не може порушувати інтереси осіб, яких він представляє, й забезпечувати інтереси одного довірителя за рахунок іншого.

Права та обов'язки за договором, який повірений вчиняє від імені довірителя з третіми особами, виникають у довірителя (ст. 239, ч. 1 ст. 1000 ЦК). У даному разі має місце повторення загального правила, яке встановлено дл* усіх видів відносин представництва. Воно за­кріплено в ст. 239 ЦК—правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він пред­ставляє. Закріплення аналогічного правила в ч. 1 ст. 1000 ЦК свідчить про принциповість даного положення для зобов'язань, що виникають із договору доручення.

Договір доручення уповноважує повіреного на створення реаль­них правових наслідків - виникнення, зміну або припинення прав та обов'язків довірителя. У цьому полягає різниця між договором дору­чення та простим уповноваженням особи на ведення переговорів щоу до можливих у майбутньому правочинів (ч. 2 ст. 237 ЦК). Якщо одна особа замовляє іншій знайти потенційних контрагентів за тим чи ін­шим договором і провести з ними відповідні переговори щодо його вчинення в майбутньому, то між замовником та виконавцем виника­ють відносини, які опосередковуються не договором доручення, а ін­шими видами договорів (про надання послуг або договори підряду).

Повірений своїми діями продовжує юридичні можливості довіри­теля. Тому він може бути уповноважений на вчинення лише тих пра­вочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє (ч. 1 ст. 238 ЦК). Ще в римському праві було сформульовано правило, від­повідно до якого одна особа не може передати іншій більше прав, ніж ті, які вона має сама. Тому неправомірними будуть, наприклад, дії особи, яка доручає іншій продати будинок, який їй не належить на праві власності.

Повірений не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто довірителем (ч. 2 ст. 238 ЦК). Так, довіритель не може уповноважити повіреного скласти від його імені заповіт, бо цей правочин може бути вчинено виключно за­повідачем. Не може він укладати і авторські договори, за якими до­віритель зобов'язується надати видавництву літературний або ху­дожній твір тощо.

За своєю правовою природою договір доручення може бути визна­чений як консенсуальний. Його консенсуальність полягає в тому, що договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі до сягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК). Якщо договір доручення має відплатний характер, то він належить до двосто­ронніх договорів.

З урахуванням того, що договір доручення є різновидом договорів про надання послуг, його предмет складає надання нематеріальних посередницьких послуг, які полягають у вчиненні однією особою від імені другої юридичних дій. Важливо відзначити, що відповідно до ч. 1 ст. 1000 ЦК повірений має вчиняти не будь-які, а певні юридичні дії. У ст. 1003 ЦК уперше конкретизується, що такі дії мають бути чітко визначені. Крім того, вони мають бути правомірними, конкрет­ними та здійсненними. Невиконання таких умов унеможливлює здійснення повіреним своїх обов'язків та може призвести до пору­шення прав довірителя. Для того, щоб уникнути непорозумінь остан­ній має конкретно визначити, які саме юридичні дії він доручає вико­нати повіреному і в якому обсязі - купити або продати річ чи інше майно, обміняти одну річ на іншу, передати майно на зберігання, одержати заробітну плату, кореспонденцію тощо. Він може визначи­ти коло контрагентів за договором, який буде вчинятися повіреним, спосіб та порядок здійснення ним дій. Довіритель може надати по­віреному виключне право вчиняти всі або частину юридичних дій, передбачених договором. У ньому можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного (ч. 2 ст. 1000 ЦК. Таким чином, у межах часу та те­риторії, встановлених довірителем, виключне право діяти від його імені та в його інтересах має тільки особа, визначена у договорі як по­вірений. Разом із тим довіритель не може доручити іншій особі вчи­нення дій, які мають протиправний характер (наприклад, купівля-продаж речі, яка була вкрадена). Не може він і ставити завдання, які за своєю природою є нездійсненними (купівля жилого будинку, який не продається, продаж речі, яка не існує).

При здійсненні доручення повірений нерідко виконує цілу низку дій, які не є юридичними у тому сенсі, як це розуміється ч. 1 ст. 1000 ЦК, бо ці дії не спричиняють виникнення прав та обов'язків у довіри­теля. Наприклад, за договором купівлі-продажу повірений проводить маркетинг ринку товарів та переговори з потенційними продавцями, здійснює сертифікацію та прийомку товару, доставку його довірите­лю тощо Вказані дії лише супроводжують укладення договору купів­лі-продажу, тобто тієї дії, яка складає основний зміст договору дору­чення. Тому в цьому договорі вони мають не самостійне, а додаткове значення. У разі, коли одна особа замовляє іншій виконати такі дії без остаточного вчинення правочину (наприклад, маркетинг ринку пев­них товарів), то може йтися про договори підряду (виконання певних робіт) або надання послуг, але не про договір доручення. Однак при розрахунках між сторонами за договором доручення виконання по­віреним фактичних дій може впливати на розмір плати, яка йому належить, та обумовлювати необхідність відшкодування довірителем витрат, що виникли у повіреного у зв'язку з виконанням доручення.

Договір доручення опосередковує відносини представництва. То­му, як і в інших відносинах представництва, в даному разі виникає два види правового зв'язку - внутрішній та зовнішній. Перший зв'я­зок (внутрішні відносини) складається між довірителем та повіре­ним, а другий - власне представницький - між повіреним та третіми особами (зовнішні відносини). Ця особливість пояснює наявність двох видів правочинів, які опосередковують перший та другий вид юридичного зв'язку. Внутрішні відносини сторін опосередковуються договором доручення (двосторонній правочин), а зовнішні - видачею довіреності на здійснення певних юридичних дій (односторонній правочин).

Важливим є питання щодо співвідношення змісту договору дору­чення та довіреності. У новому ЦК, як видається, містяться певні неузгодженості стосовно цього. Відповідно до ст. 1003 ЦК дії, які на­лежить вчинити повіреному, мають бути визначені у договорі дору­чення або у виданій на підставі договору довіреності. З цього випли­ває, що зміст доручення може фіксуватися в одному з двох доку­ментів. Разом із тим, в ч. 1 ст. 1007 ЦК зазначено, що довіритель зо­бов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення, без будь-яких винятків.

З цього можна зробити такі висновки. Якщо сторони уклали дого­вір доручення, то довіреність має видаватися довірителем на підставі цього договору, з урахуванням його змісту. При цьому розбіжностей щодо змісту доручення між договором та довіреністю бути не може, бо довіреність видається на вчинення дій_; які передбачені договором. Проте не можна зовсім виключити можливість існування розбіжнос­тей між змістом договору та довіреності у разі, коли повірений не має можливості отримати від довірителя необхідних пояснень. Виходом із цього становища може бути виконання повіреним тих дій, характер та обсяг яких збігається у договорі та довіреності. Так, якщо в догово­рі доручення повноваження повіреного є більш обмеженими порівня­но з довіреністю, треба виходити з положень договору і, навпаки, якщо довіреність надає повіреному менше повноважень, ніж договір доручення, слід враховувати межі, встановлені довіреністю. Такий підхід найкраще захищає інтереси довірителя, не дає він підстав і до­вірителю пред'являти вимоги до повіреного з приводу того, що той діяв за межами наданих йому повноважень.

Слід враховувати і можливість існування представництва без до­віреності, на підставі лише договору доручення. Таку можливість від­кидати не можна, бо вона передбачена, наприклад, ч. З ст. 243 ЦК сто­совно комерційного представника. Якщо повірений діє без довірено­сті, то зміст доручення відображається тільки в договорі доручення.

Відповідно до ст. 1001 ЦК договір доручення може мати як стро­ковий, так і безстроковий характер. Вирішення питання щодо вста новлення або невстановлення строку дії договору доручення за­лежить від його учасників. Разом з тим важливо пам'ятати, що повірений у відносинах із третіми особами, як правило діє за довіре­ністю, яку йому надає довіритель. У свою чергу згідно з ч. 1 ст. 247 ЦК строк довіреності може бути визначеним чи невизначеним за рішенням особи, яку представляють, тобто довірителя. Якщо остан­ній встановив строк дії довіреності, а у договорі доручення не вка­зав строк його виконання, є підстави вважати, що строк договору буде обмежений строком дії довіреності. Отже, вчиняючи правочин після припинення строку довіреності, повірений діє без повноважень. У ст. 241 ЦК встановлюються наслідки здійснення представником правочинів лише з перевищенням наданих йому повноважень. Разом з тим, дії представника, вчинені ним після припинення строку довіре­ності, важко визнати чимось іншим, ніж діями, які розуміються у цій статті. Тому з певними застереженнями можна вважати, що правила названої статті поширюються і на випадки, коли представник вчинив правочин після припинення строку довіреності, тобто діяв без повно­важень. У такому випадку правочин може бути схвалений або не схвалений особою, яку представляв у правовідношенні представник за правилами ст. 241 ЦК. Це правило буде поширюватися і на випад­ки, коли повірений вчинив правочин після спливу строку дії довіре­ності. Вирішення питання залежатиме від довірителя: він може схва­лити вчинений повіреним правочин і прийняти на себе права та обов'язки за договором, а може і не схвалювати його. В останньому випадку права та обов'язки виникатимуть безпосередньо у повірено­го. Якщо строк дії договору встановлений і він більший, ніж строк дії довіреності, то довіритель зобов'язаний видати повіреному нову до­віреність, яка б мала силу на період дії договору доручення, який за­лишився після припинення дії першої довіреності.

Договір доручення може бути відплатним або безвідплатним. Згідно з ч. 1 ст. 1002 ЦК повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, відплатність названого договору пере­дбачається, і довіритель має сплатити повіреному певну плату за на­дані послуги. Якщо у договорі доручення не визначено розміру плати або порядок її виплати, вона виплачується після виконання доручен­ня відповідно до звичайних цін на такі послуги (ч. 2 ст. 1002 ЦК). Та­ким чином, невизначення розміру та порядку виплати такої плати не впливає на дійсність цього договору. Договір є дійсним, бо розмір плати за відплатним договором доручення не є його істотною умо­вою. У разі відсутності у договорі умови про плату, вона визначаєть­ся за цінами, які за схожих умов можуть бути сплачені за надання ана­логічних послуг. Договір доручення є безвідплатним тільки у разі, якщо це встановлено договором або законом.

Договір доручення є фідуціарним правочином, тобто таким, що ґрунтується на особливих довірчих відносинах сторін. Насамперед це стосується довірителя, який наділяє повіреного правом діяти у право-відношенні від його імені та набувати для нього прав та обов'язків. Довірчий характер відносин доручення, передусім, находить свій про­яв у тому, що, по-перше, цей договір має бути виконано особисто по­віреним (ст. 1005 ЦК); по-друге, договір доручення може припиняти­ся при відмові від нього довірителя або повіреного (ч. 1 ст. 1008 ЦК).

Така ознака договору доручення як його особисто-довірчий харак­тер в сучасних умовах потребує деяких уточнень. Той факт, що цей договір має виконуватися повіреним особисто, не є визначальним. Вимога щодо особистого виконання зобов'язань є загальною для усіх договорів про надання послуг. Відповідно до ч. 1 ст. 902 ЦК викона­вець повинен надати послугу особисто. Тобто це правило поширю­ється і на договори зберігання, комісії, страхування та інші, які не ґрунтуються на особисто-довірчих відносинах їх учасників, але нале­жать до договорів про надання послуг. Крім того, і за договором до­ручення повірений має право у деяких випадках передавати виконан­ня доручення іншій особі (замісникові).

Що ж стосується права сторін відмовитися від договору без будь-яких пояснень, то ця ознака також не є такою, що притаманна виключно договору доручення. Дійсно, за загальним правилом, ро­зірвання договору допускається лише за згодою сторін. Разом з тим договором або законом може бути передбачено й інше, зокрема, від­мова від договору однієї із сторін. У разі односторонньої відмови від договору, якщо право на таку відмову встановлено договором або за­коном, договір є відповідно розірваним (чч. 1, 3 ст. 651 ЦК). У ст. 907 ЦК конкретизоване це правило стосовно договорів про надання послуг договір може бути розірваний, у тому числі шляхом односто­ронньої відмови від договору, в порядку та на підставах, встановле­них ЦК, іншим законом або за домовленістю сторін.

Особисто-довірчий зв'язок учасників договору доручення прак­тично не має значення, коли йдеться про комерційне представництво. Для довірителя в цьому разі головним є професійні якості повіреного, його досвід та вміння діяти на ринку відповідним чином (наприклад, діяльність брокерських фірм або брокерів, які мають статус учасників біржової торгівлі і вчиняють правочини на товарних біржах). Особис­тих відносин між довірителем і повіреним у цьому разі, як правило, не виникає. Такий підхід є характерним для будь-яких зобов'язань, в яких одна сторона, яка займається підприємницькою діяльністю, зо­бов'язується виконати певні роботи або надати послуги іншій стороні.

Законодавство не містить спеціальних норм, які б визначали фор­му договору доручення. Тому вона встановлюється відповідно до за­гальних правил щодо форми правочинів (статті 208, 209 ЦК).

Сторонами в договорі доручення є довіритель та повірений. Учасниками договору як на одній, так і на іншій стороні можуть бути фізичні та юридичні особи. Важливо підкреслити, що фізичні особи, які беруть участь у договорі доручення, обов'язково мають бути повністю дієздатними. За цим договором як довіритель, так і повіре­ний - це особи, які здійснюють вольові дії, спрямовані на настання певних юридичних наслідків, тому їх повна дієздатність є необхід­ною умовою дійсності договору. У разі визнання довірителя або по­віреного недієздатним або обмеження його цивільної дієздатності до­говір доручення припиняється (п. 2 ч. 1 ст. 1008 ЦК).