Розділ 5

Ніби від різкого поштовху ззовні, Анна здригнулася і розплющила очі. Що це за шум на подвір’ї? Хтось приїхав? Адам?

Вона завмерла, напружено вслухаючись у невиразні звуки за вікном, і насилу здолала напад паніки. Здається, хтось відчиняє ворота?

Підбігши до вікна, Анна визирнула на вулицю, але перш ніж щось побачила та зрозуміла, відчула – серце її провалюється у глибоку яму. Біля воріт, тримаючи коня за вуздечку, стояв Адам, проте він був не сам. Розмовляв із кимось, кого вона бачити поки що не могла.

Анна встала навшпиньки і трохи відхилилася вбік. Вуйко Павло? Тут?

Відсахнувшись, вона присіла на підлогу при вікні. Хоч би Адам не надумав запрошувати її вуйка сюди. Де тут сховаєшся? Хоч у шафу чи під ліжко лізь.

Тримаючись рукою за підвіконник, вона знов обережно визирнула на вулицю. Як разюче змінився з обличчя Адам. Могла б заприсягтися, що розповідь вуйка вбила його наповал. Добре, що це ненадовго. За декілька хвилин йому доведеться перейматися цілком інакшими проблемами.

За якийсь час Анна почула, що ворота зачиняються й обережно підвелася. Вуйко пішов, а Адам стоїть плечима до неї. Чому він не йде додому? Чому не заведе коня у стайню? Стоїть на такому пронизливому вітрі й не помічає холоду? Невже йому не зимно? А сніг? Невже він не бачить, який сильний падає сніг? Здається, розмова з її вуйком надзвичайно його вразила.

Схопившись рукою за віконну раму, Анна притулилася чолом до холодної шибки і спробувала опанувати себе. Що з нею таке? Мала б усе облишити і бігти до Адама, а вона стоїть тут і не може зрушити з місця.

Поволі, ніби долаючи опір, Адам завів коня у стайню. Вийшов, машинально прикрив за собою двері й зупинився. Приголомшений несподіваною новиною, не міг повірити у те, що з Анною щось сталося, і мислив майже спокійно. Куди вона втекла і, головне, навіщо це зробила? Ніщо не віщувало такого розвитку подій.

Він спробував зосередитися. Незаміжня панна не могла піти з дому без жодної на те причини. З нею мусило статися щось серйозне. Щось таке, що примусило написати недоладного листа і зігнорувати гнів родини. Може, хтось силою змусив її залишити місто?

Намагався думати логічно, проте це дедалі важче йому давалося. У Анни нема нічого, окрім гарної зовнішності – отже, когось привабило саме це. Навряд чи вона могла серйозно впиратися. Така тендітна, що сам він сильніше обійняти її боявся.

Адам так міцно стиснув щелепи, що аж скреготнули зуби. Пся крев! Давно треба було забрати її до себе. Чого чекав? Дочекався?

Раптом він із такою силою гримнув рукою по дверях стайні, що ті аж затремтіли. Біль у забитій руці привів Адама до тями. Він зупинився і спробував опанувати себе. Відчуття втрати входило у його свідомість, болем відзивалося в серці, проте він примусив себе відкинути зайві емоції та зосередитися на найважливішому. Треба ще раз поговорити з її вуйком. Чому той не розпочав серйозних пошуків? Усе, на що він спромігся, виглядає як спроба переконати себе та інших у тому, що з Анною нічого не сталося. Може, у нього є якісь підозри, але він не хоче їх розголошувати. Щойно він не так розповідав про зникнення небоги, як намагався вивідати, чи вона не з ним.

Виглядає, ніби він здогадується про характер їхніх стосунків, але не хоче чинити тому перешкод. Бажає використати ці стосунки із зиском для себе?

Адам рішуче попрямував до хвіртки. У цій родині ніколи не дбали про Анну так, як мали б дбати, а він невідомо на що вичікував. Дочекався.

Спостерігаючи з вікна за поведінкою цього завжди такого спокійного та розсудливого чоловіка, Анна вже й не знала, що їй робити. Куди він іде? До її вуйка? Але він не повинен туди йти – він нічого там не довідається, лише зрадить їхню таємницю.

Скоряючись першому імпульсивному пориву, вона схопила зі столу ключі й кинулася до дверей. Розчинила їх навстіж, пожбурила ключі кудись на підлогу і як була – роздягнена та боса – вибігла на ґанок. Глибше вдихнула холодне повітря, зробила крок уперед, але майже відразу заплуталася у власній спідниці й впала на коліна. Снігова курява засипала їй одяг, подих перехопило, але Анна знов підвелася на ноги і зробила декілька невпевнених кроків назустріч Адамові.

Почувши у себе за плечима шум, той озирнувся і не повірив у те, що побачив на власні очі. Анна? Тут? У нього? Якого біса? Де вона була?

Нічого не розуміючи, він ошелешено витріщився на неї. Як вона тут опинилася?

Анна ступила ще декілька обережних кроків і з острахом глянула на Адама. Чому він дивиться на неї, немов на з’яву з того світу? Сердиться? Не зрадів? Але чому?

Одним поглядом Адам увібрав усю її тендітну постать. Маленька, доладна, жіночна – йому аж подих перехопило від того, що він міг втратити Анну.

– Господи, Анно, де ти була? – він різко згріб її в обійми і пригорнув до себе. – Ще раз таке вчудиш, і я сам тебе вб’ю…

– Я не навмисне… Направду… – відчуваючи слабкість у ногах, вона знесилено опустилась на кучугуру снігу. – Ви ж хотіли, щоб я прийшла до вас додому.

– Слухай, але ж не таким чином… – Адам теж присів біля Анни просто на сніг. – Що з тобою сталось? Де ти була?

Невпевнено хитнувши головою, вона промовчала. Уже починала відчувати, що панчохи наскрізь промокли від снігу, а у волоссі заплуталися й тануть холодні сніжинки.

Адам торкнувся щоки Анни долонею.

– З тобою дійсно нічого не сталось? Чому ти пішла з дому?

Вона підвела очі.

– А хіба ви не самі просили мене про це?

Адам щось їй відповів. Від хвилювання Анна не вловила змісту слів, проте навіщось притиснула свою долоню до його губ.

– Не треба нічого казати. Я знаю, що зле повелась.

Вона хотіла забрати руку, проте Адам накрив маленьку долоню своєю рукою і Анна відчула, як він обережно торкнувся поцілунком її пальців.

Він її любить? Вона йому потрібна? Він не сердиться?

Її губи ледь ворухнулися в німому запитанні, на мить розтулилися, і раптом вона обхопила Адама руками і сама поцілувала в губи.

Мимоволі злякавшись того, що цілується з ним серед білого дня, ще й на вулиці, відразу відхилилася, але майже тієї ж миті, відчувши, що втрачає його губи, знов їх відшукала. Попри страх, холод і невластиве місце, їй до божевілля хотілося цілуватися з ним.

– Слухай, мала, ти розум маєш? – Адам ледь відсторонився, озирнув Анну з ніг до голови, зауважив, що вона боса, і його брови здивовано поповзи догори. – Ні, розуму ти таки не маєш. Зачекай, я занесу тебе до себе додому.

Вона заперечно хитнула головою, спробувала сказати, що зовсім не змерзла, проте, коли Адам підвівся, взяв її на руки і поніс до себе в будинок, вона передумала сперечатися. Хіба не про таке їй мріялося довгими зимовими ночами?

Зайшовши на кухню, Адам посадив Анну на лаву, скинув із себе хутро і, струсивши з нього сніг, накинув їй на плечі.

– Хоч трохи зігрієшся… Зніми панчохи. Цілком мокрі.

Вона розгублено кивнула, але не ворухнулася. Дивилася на те, як він розпалює вогонь у печі, і мовчала. Виглядала наляканою, безпорадною, проте на диво милою. Напевно, втекла з дому після чергового скандалу з вуйком, а тепер боїться того вчинку. Нічого, головне, що з нею нічого поганого не сталося.

Присівши біля Анни навпочіпки, Адам сам стягнув із неї мокрі панчохи.

– Ти не помітила, що надворі вже кілька місяців зима? – відклавши панчохи вбік, він почав розтирати її холодні ступні. – Ноги зимні, як лід.

Розгублено глянувши на нього, Анна міцно, мало не до болю в руках, стиснула край лави. Навіщо він це робить? Невже вона сама не годна зняти з себе панчіх або ноги розтерти?

Його рука ковзнула вгору, відсуваючи тканину спідниць вище, і Анна заплющила очі, прислухаючись до того, як Адам торкається її колін та стегон.

Раптом він несподівано різко і безцеремонно відкинув усі її спідниці вгору.

– Слухай, Анно, звідки у тебе такі синці на ногах? Що з тобою сталось?

Вона широко розплющила очі.

– Синці? Які?

Вона рызко висмикнула спідниці з його рук, а тоді, перехопивши здивований погляд Адама, мимоволі підібгала під себе ноги.

– Та не чіпав він мене. Я наставила собі синців тоді, коли в темряві бігала по його будинку, а ще тоді, коли стрибала з вікна…

Зауваживши, як в Адама округлилися очі, Анна затнулася і щільніше загорнула ноги в спідницю.

– Він навіть не поцілував мене… Це у себе вдома він почав лізти куди не треба…

Вона мимоволі прослідкувала очима за напрямком погляду Адама і знов замовкла. Те, з яким виразом обличчя він розглядав плями на її сукні, теж не надихало на відверту розповідь, проте Анна опанувала свій страх, підсмикнула рукав сукні вгору і з готовністю простягнула Адаму руку долонькою догори.

– Подивіться, я лише покалічила собі руку тоді, коли намагалась розбити замок на дверях. Бачите? Ось тут. Усе майже зажило і не болить… Він, може, взагалі не чіпав би мене… Мені просто не треба було йти до нього додому. Його батьки кудись поїхали…

На декілька секунд втративши здатність розважно сприймати її слова, Адам не відразу обірвав безладну розповідь Анни, проте вже за хвилину дар мови таки повернувся до нього.

– Слухай, ти можеш нормально пояснити, що з тобою сталось? Що ти плетеш?

Різкий окрик примусив Анну не лише замовкнути, але й розгублено опустити рукав сукні. Здається, її пояснення не викликає в Адама ентузіазму.

Важко зітхнувши, вона пересилила себе і знов заговорила:

– А що я мала робити? Він замкнув двері. Ще й пізня година була… У мене ж нема такої сили, щоб…

Остаточно втративши терпіння, Адам різко підвівся на ноги.

– Зачекай. Ти можеш нормально все пояснити чи ні? Хто він і що з тобою сталось? Він щось тобі зробив? Ти хоч розумієш, що таке не дарують?

У його голосі Анна почула незнайомі загрозливі інтонації, проте, як на цю ситуацію, Адам поводився цілком прогнозовано, і вона, набравшись сміливості, спробувала ще раз спокійно все пояснити.

– А нема чого тут не дарувати. Нічого не було… Дмитра я зустріла випадково…

Від хвилювання Анна збивалася з думки, потім знов починала щось пояснювати, тоді поверталася до того, що вже сказала. Спочатку з її недоладної розповіді Адам взагалі нічого не міг второпати, проте він примусив себе мовчати і врешті Анна змогла більш‑ менш спокійно розповісти йому про свої пригоди.

– Ну, тепер хоч щось прояснилось, – відчуваючи, що добрий настрій повертається до нього, Адам усміхнувся. – Слухай, а якось звичайно, без театральних ефектів, ти не могла прийти до мене? Якось без зайвого шуму та скандалу. Я б пережив, що ця подія не нагадує драматичну виставу. Менше проблем було б зараз.

Заскочена іронією його слів, Анна ображено закусила губи. І це все? Він навіть не сварить її?

– Хочеш їсти? – раптом запитав він. – У будинку холодно. Думаю, ти не лише не розпалювала вогонь у печі, але й два дні нічого теплого не їла. Хочеш кави?

Заперечно хитнувши головою, Анна промовчала. Очікувала чогось трохи інакшого, аніж ставлення до свого вчинку як до стихійного лиха.

Адам підійшов ближче. Виглядав майже таким, яким вона звикла бачити його щодня – спокійним та зібраним.

– Сьогодні ти залишишся в мене. Потім поїдеш зі мною до Львова…

Анна на крок відступила.

– Нікуди я не поїду, – зібравши докупи залишки власної гідності, раптом випалила вона. – І тут я залишатись теж не хочу… І взагалі я нічого вже не хочу.

Адам мимоволі розсміявся.

– Дуже логічно. Краще й не вигадаєш.

Раптом пригадавши, що сама ж прийшла до нього, Анна відчула – від сорому ладна провалитися крізь землю. Її поведінка заперечує слова, а зараз вона просто намагається зберегти гарну міну при поганій грі.

– Я не потребую, щоб хтось думав, де мене прилаштувати. Окрім вуйка, у мене ще й брат є… І взагалі я так не хочу…

Вона хотіла ще щось додати, проте відчула, що не може зробити це спокійно, круто розвернулася і вибігла з кухні.

З силою траснувши дверима, перевела подих. Такого сорому давно не зазнавала і, якби можна було втекти від самої себе, з задоволенням зробила б це.

Вона притиснула долоні до палаючих щік і мимоволі жахнулася того, що зробила щойно. Невже вона відмовилася від Адама і навіть не зрозуміла, як і чому це сталось? А якщо він її не зупинятиме? Що тоді?

Озирнувшись на двері, вона завагалася… Ні, залишки поваги до себе – це чи не єдина розкіш, від якої їй ще не хочеться відмовлятися.